На ювілеї свахи мені кортіло крізь землю провалитися. Десять разів пошкодувала, що прийшла

Вже понад три роки, як мій син Стас побрався з Ларисою. Я не дуже раділа з того шлюбу. Адже з-поміж усіх на світі він обрав дівчину, котра зовсім з іншого світу. Ми з чоловіком звичайні вчителі, все життя у школі працювали. Я – історик, він – фізик. Ніколи не були заможними, часом м’ясо бачили лише раз на тиждень. Та якось жили.

Сина так і виховували, пояснювали, що він має гарно вчитись, а гроші – зовсім не головне. Спочатку це спрацьовувало, він вдягав речі, котрі я купувала на секонді і ніколи нас ні про що не просив. Але згодом почав звинувачувати. 

 – Ви мали покинути школу й поїхати на заробітки!

 – Але ми не хотіли тебе покидати!

 – Краще б ви гроші висилали, а не сиділи коло мене! Я б спокійно з бабусею жив.

Ви не уявляєте, як прикро було це чути! Та їхати кудись було вже пізно. Чоловік увесь час хворів, та й я не надто міцна була. Згодом Стас поїхав на навчання. Провідував нас вкрай рідко. А на четвертому курсі вже почав працювати в якійсь компанії. Він дуже старався, адже мріяв вирватися з бідності. І з часом це йому вдалося. Стас оточив себе впливовими друзями, ходив в дорогі ресторани і на всілякі серйозні заходи. Так і познайомився з Ларисою, донькою заможного чиновника. Я пояснювала синові, що це погана ідея.

– Вона тобі не пара! Знайди когось з нашого кола, звичайну, добру дівчину, котра тебе любитиме і поважатиме!

Та він не слухав. Минуло пів року і вони побрались. Весілля було вишукане з розмахом. З нашого боку лише 20 осіб, а від нареченої – 120. Всі багатії, впливові люди. Ми почувалися там зайвими. Після святкування молоді полетіли на Мальдіви, а повернувшись – оселились у квартирі, котру їм подарував сват. 

Минуло понад три роки. Вже й онук в нас є. Та з сином і невісткою спілкуємось вкрай рідко. А от нещодавно Стас подзвонив і сказав, що сваха запросила нас на день народження. Я подумала, що це чудово, нарешті ми краще познайомимось. Чоловік купив букет, а я поклала в конверт тисячу гривень. 

І ось ми приїхали на свято. Думали, що це буде звичайна вечеря рідних людей, та там було велике святкування і повна оселя гостей. Ви б бачили будинок сватів – палац та й годі. А які столи вони накрили – працював ресторан на виїзді, кухар, офіціанти. 

Ми вручили подарунок та спробували сісти десь в куточку, аби ніхто нас не помічав. Та тут втрутилась сестра свахи.

 – О, дивіться, а це батьки нашого Стаса! Що ж ви подарували іменинниці на 60 років? От я золотий кулон з діамантом.

 – Та ми просто гроші!

 – Скільки? 5-10 тисяч?

 – Та ні, ми ж звичайні вчителі! Значно менше.

 – Зараз такі ціни, за одне місце тут сестра 2 тисячі заплатила.

Мені так ніяково було. ДО кінця вечора й шматок в горло не ліз. Не знала, що й робити. Минула година й ми втекли додому. А наступного дня подзвонив Стас і накричав на мене.

 – Знав, що там вам не місце. Чи ви це не розуміли? Нащо йшли. Ще й тисячу принесли! Жах!

Це стало останньою краплиною! В розпачі я сказала синові все, що думаю.

 – Не таким ми тебе виховували! Дивись, бо в гонитві за грошима втратиш найрідніших!

Відтоді він не дзвонить. А мені так боляче. Дуже б хотіла онука бачити, і щоб він нас любив, а не лише заможних бабусю і дідуся. Гадки не маю, як далі бути. Як спілкуватись із сином і новими родичами?  Порадьте?