— Ірино, ми розлучаємося. Завтра будь ласка з’їхати звідси.

– Що? Антоне, я не дочула? Розлучаємося?

– Так.

— А чому я маю з’їжджати зі своєї власної квартири?

– Своєю? Помиляєшся, дитинко. Ось документи. Дивись: єдиний власник – я.

В Ірини потемніло в очах. Вона сьогодні відпросилася з роботи прийшла додому раніше і вирішила влаштувати сюрприз чоловікові на честь їхньої річниці весілля. Наготувала всього, замовила у доставці… За годину гості прийдуть. А тут виявляється їй самій сюрприз приготували. І далеко не найприємніший.

— Стривай, я нічого не розумію. Це розіграш?

– Ні, не розіграш. Я прийняв рішення, — Антон гордовито дивився на Ірину і явно відчував перевагу.

– Яке рішення? — Ірина все ніяк не могла збагнути, про що говорить Антон.

— Повторюю ще раз: збирай свої речі. На ранок тебе не повинно бути тут. У понеділок о 12:00 зустрінемося у РАГСі. Сподіваюся, ти не влаштовуватимеш сцен.

Ірина стояла на кухні з міксером у руках: щойно вона збивала крем для десерту. Залишки гарного настрою та передчуття спілкування з друзями танули, наче цукрова вата у воді.

— Антоне, яке розлучення? Це розіграш? А в нас сьогодні річниця! Друзі незабаром прийдуть!

– Друзі? — Антон насупив чоло, але потім повеселішав. – Чудово! Покажемо їм, що розлучаємось на добрій ноті! Але це не скасовує розлучення. Не забудь: вранці тебе тут не повинно бути.

За годину квартира, де вони щасливо прожили з Антоном майже 10 років, сповнилася голосами друзів. Теплі слова, букети, подарунки — Ірина приймала це з вдячністю, а Антон просив зберегти привітання до застілля. І ось всі розсілися, він промовив перший тост.

— Я хочу подякувати моїй дружині Ірі за 10 прекрасних років подружжя. Ви знаєте, скільки ми з Іркою пережили разом, як складно нам було. В обох були злети та падіння, але ми завжди знали, що є один у одного, — гості зааплодували Антонові, але той підняв руку і продовжив. — Сьогодні святкуємо останній ювілей: ми вирішили розлучитися. Я дякую Ірі за те, що завжди була мені підтримкою і обіцяю, що збережу добре і трепетне ставлення до неї.

Гості затихли. Усі дивилися на Ірину. Та, ледве стримуючи сльози, начепила на обличчя щиру усмішку і вимовила тост у відповідь.

— І тобі, Антоне, дякую за те, що був чоловіком. Сподіваюся, у тебе все буде добре.

Гості здивовано мовчали. Пару Антона та Ірини справді вважали ідеальною, тому друзі були шоковані повідомленням не менше, ніж сама Ірина якихось півтори години тому.

Незабаром жінка вибачилася і, пославшись на біль голови, пішла в спальню і зачинила двері. То які речі їй треба зібрати? Одяг на перший час, фотографії, ноутбук, перенесення з кішкою. Що ще? Посуд, меблі, ковдри? Ні, це крихітність. Не розрізати ж навпіл ковдру та матрац? Не пиляти ж шафу чи телевізор?

— Ну, Антохо, ви даєте! Вперше присутні на антивесільній вечірці! І щойно Іринка погодилася її проводити! — з передпокою долинав голос Дениса, одного з друзів Антона та Іри.

– Та вона в мене світова жінка! — з неприхованою гордістю заявив Антон.

— Знаю, я вас познайомив. Досі шкодую про це, — підморгнув Денис. – Мені б таку! А то моя колишня весь час пиляла: то грошей їй мало, то уваги…

— То візьми й одружись із Іркою, вона ж майже вільна! Та й ти у розлученні.

Друзі засміялися. Причому у сміху Дениса було чути легку заздрість, а у сміху Антона — самовпевненість і гордість за те, як спритно він провернув ділка.

Речів вийшло зовсім небагато. Гості навіть не помітили, як Ірина одяглася та пішла з дому з сумкою та перенесенням. Внизу чекало таксі.

***

За півгодини Іра сиділа на кухні у мами, Валентини Іванівни, і плакала.

— Іро, доню, що трапилося? — Валентина Іванівна востаннє бачила доньку таку нещасну 25 років тому, коли не стало отця Іри.

— Мамо, все було помилкою. Він запропонував розлучитися. Сказав, що квартира його. І щоб я забиралася звідти.

– Хто, Антоне? — Валентина Іванівна вимовила це і тут же прикрила рота рукою: її коханий зять не міг так вчинити!

– Так. Я не знаю, чому.

– І що ти зробила?

— Зібрала речі та поїхала.

— Дочко… — мати похитала головою.

Ірина сіла у улюблене крісло. Шокована раптовим переїздом кішка відразу залізла на коліна і злякано притулилася до господині. Жінка гладила вихованку м’якою шерсткою і згадувала найяскравіші події свого життя.

Ще у школі Ірина почала працювати. Знаходила підробітки, де платили одразу: роздавала листівки, проводила анкетування, влітку прополювала міські клумби та грядки у сусідок по дачі. Валентина Іванівна не могла натішитися на доньку-помічницю. Частина заробленого Іра складала у скарбничку, а частина віддавала мамі. Ці гроші мати потай від дочки теж складала в скарбничку, щоби дочка потім змогла купити квартиру.

– Мамочко! Я надійшла на бюджет! — раділа вчорашня школярка Ірина.

— На який факультет я вирішила йти?

– На економічний. Нехай будуть гроші до грошей!

– Точно! Я така рада, що ти отримаєш гарну освіту!

— Мамочко, тільки я тобі одного не сказала… Я навчатимуся не у філії університету в нашому місті, а в самому університеті. Мені у приймальній комісії запропонували. Я погодилась.

– Що це означає?

— Що я буду далеко від тебе.

Валентина Іванівна тоді розплакалася: їй не хотілося відпускати доньку! Але перспективи були дуже перспективними.

На третьому курсі Ірина з подружкою винайняли квартиру, щоб навчатися та відпочивати у спокійній обстановці. Потім подружка вийшла заміж і Ірина знайшла нову сусідку: удвох знімати вигідніше!

— Мамо, я тебе дуже люблю, але житиму самостійно. Зніму з кимось складщину квартиру, як в універі робила, — заявила Ірина, повернувшись до рідного міста.

— Дочко, але ж у тебе є будинок, — здивувалася мати.

— А в тебе своє життя, — усміхнулася Ірина. — Адже ти заміж виходиш, а молодята повинні жити окремо від дітей! Так що порада вам та кохання, а мені – гарну квартиру та адекватних сусідів!

— Яка ти в мене мудра, дочко, — засміялась Валентина Іванівна.

Ірина справді влаштувалась на роботу і незабаром винайняла квартиру на двох із колегою. Особисте життя дівчини ніяк не складалося: були якісь романи, але все несерйозно. Зате її колега лише за півроку вийшла заміж. Новою сусідкою стала інша колега — і теж вийшла заміж. І незабаром серед спільних знайомих Ірину стали вважати талісманом: мовляв, поживеш у її квартирі небагато, і особисте життя налагодиться.

— Ірко, ти — мій найкращий друг! — Денис пакував валізи і щиро дякував колишній сусідці за допомогу. Якщо чесно, він і сам був закоханий в Ірину, та ніяк не відповідала на знаки уваги. — Якби не ти, я б ніколи не зустрів кохання всього свого життя!

— Іди вже, Ромео, до своєї Джульєтти! — засміялася Ірина. — І допоможи мені знайти нову сусідку.

– Я вже знайшов. Є у мене колега, Антоне, ось такий хлопець! — сяючий, наче начищений самовар Денис підняв угору великий палець. — Чистощі, культурні, проблем не завдасть, будь впевнена.

Антон справді виявився цікавим чоловіком. Він був старший за Ірину на три роки, працював у дуже хорошій компанії і швидко піднімався кар’єрними сходами.

— Антоне, чому ви не винаймете самі квартиру? Навіщо вам кімната із сусідкою? — Одного вечора запитала Ірина, коли вони вечеряли на кухні.

— А чому ви не живете одна? Наскільки знаю, ви співзасновник фірми бухгалтерського аутсорсингу.

— Так, ви маєте рацію. У нас молода компанія…

— …але дуже відома! Я багато чув про вас, кажуть, клієнтів чимало.

— Ви маєте рацію, — усміхнулася Ірина. Їй було приємно, що сусід може оцінити те, чим вона займається. — Я коплю на квартиру, тому мені зручно винаймати житло разом із кимось ще.

— Як вам ваші колишні сусіди?

— Винятково цікаві та порядні люди!

Антон усміхнувся і несподівано промовив.

— Знаєте, Ірино, я вже тиждень мешкаю в одній квартирі з вами. Ви чудова сусідка. Мені здається, давно настав час перейти на ти!

– Згодна!

За кілька місяців Ірина зрозуміла, що закохалася у нового сусіда. Такого з нею жодного разу у житті не було. Їй подобалося в Антоні все: його очі, посмішка, запах туалетної води, почуття гумору. Вранці та ввечері, коли їхні графіки не збігалися, вони залишали один одному на кухні щось смачне.

«Спек пиріг, але весь не здолав. Знаю, що ти сьогодні пізно прийдеш, повечеряй!» — такі записки та дбайливо прикриті рушником пироги нерідко залишав Антон.

«Це твій сніданок: вівсяноблін із сирним сиром і шматочком рибки. Напиши, чи сподобалося?» — Ірина відповідала тим самим, коли йшла на роботу раніше за Антона.

— Ірине, мені здається, я закохався, — одного разу видав Антон.

Ірина вперше мало не заплакала, коли почула ці слова від Антона. За інших сусідів вона раділа, коли ті знаходили свої другі половинки. Але на цей раз вона закохалася сама.

— Зрозуміло, — опустивши очі, щоб Антон не бачив сльози, що набігали, відповіла Іра. — Отже, завтра почну шукати нову сусідку.

— Дурниця, у тебе, — несподівано промовив Антон і вперше торкнувся її руки. Цей дотик немов струмом пронизав Ірину. — Але якщо почуття невзаємні, то нам справді доведеться шукати нових сусідів.

– Не доведеться …

Спогади перервав телефонний дзвінок. “Улюблений” – так досі був записаний Антон у телефоні Іри.

— Ірино, що це означає?! Ти де? – стривожено закричав він у слухавку.

— Я у мами, — стримано відповіла жінка.

— Що ти собі дозволяєш? Чому покинула гостей? Як ти насмілилася піти, поки в нас гості? Хоч розумієш, у яке становище мене поставила?!

— Ти сам сказав, щоб на ранок звільнила квартиру.

— Але ж не під час свята! Тепер усі на мене косо дивляться.

– Та ну?! — театрально здивувалася Ірина. – І що ж кажуть?

– А то сама не розумієш? Що я тебе вигнав!

– Так і є! Ти вигнав мене із моєї квартири.

— Ні, я попросив з’їхати з моєї квартири, — навмисне мовив Антон.

— Антоне, — голос Ірини дзвенів від обурення. — Ти знаєш: квартира — цілком моя заслуга! Я нагромадила 70% суми на перший внесок. І потім усі платежі також я вносила.

— Ну давай, звичайно, докоряй мені тим, що не зміг викрутитися вужем, як ти, і не отримав високої посади, — ображено заявив Антон. — Що мене підсиділи, що втратив роботу. Так і знав, що пригадаєш усі невдачі, шматком хліба на старості років дорікатимеш!

– Яка старість? Тобі ще 40 немає! — зло засміялася Ірина.

— Саме так! Мені незабаром 40, хочеться сім’ю, дітей. Але з тобою це неможливо.

Антон перегнув палицю з докорами. Ірина закусила губу та відключила виклик. Діти… був нещасний випадок і вони втратили єдину дочку. Антон, дивлячись на розбиту горем дружину, заявив, що їм обом потрібно багато часу, щоб ще раз наважитися стати батьками. Але скільки Ірина не натякала на те, що хоче знову чути дитячий сміх у будинку, чоловік щоразу відмахувався.

Антон одразу передзвонив знову.

– Не смій кидати трубку! – заверещав він.

— Не кричи на мене, — спокійно відповіла Ірина.

— Коротше, чекаю у понеділок у РАГСі!

— Ні, Антоне, у суді.

– Чому це?

— Я не залишу тобі квартири.

– Дурна! — розреготався Антон. — Та будь-який суд тільки гляне на документи, одразу засміє тебе. Я єдиний власник!

Антон мав рацію. Коли вони вирішили купити квартиру, він запропонував не морочитися та оформити житло тільки на нього. Казав, що немає жодної різниці, чиє ім’я стоїть у документах, адже вони – родина. І Ірина чомусь вірила йому.

— Але ж… — спробувала заперечити вона.

– Що – “але”? Мені квартира потрібніша. Я одружуся відразу після розлучення, у нас за півроку народиться малюк. Тож твої викрутаси нікому не потрібні!

Іра знову відключила виклик. За півроку?! Значить, поки вона орала як кінь-важковоз, його благовірний з кимось зустрічався? Не залишить вона йому нічого, битиметься до останнього! Всю нудьгу як вітром здуло.

***

— В’ячеславе Борисовичу? Здрастуйте, я — Ірина, дружина Антона Сергєєва, пам’ятаєте, працював у вас? — Ірина прийшла до керівника компанії, де нещодавно працював її чоловік.

— Ірино, привіт, звичайно ж, пам’ятаю вашого чоловіка, і вас теж пам’ятаю, — високий немолодий чоловік впевнено простяг їй руку, а потім вказав на два крісла. Там можна було поговорити неформально.

– Це дуже добре. Мені потрібна ваша допомога.

– Яка?

– Характеристика Антона.

— Ірино, я вас знаю як, чудового фахівця і, вибачте за прямоту, дуже гарну жінку. Багато моїх знайомих є клієнтами вашої фірми. Тому дозвольте мені говорити як є.

– Звичайно, – Ірина здивувалася.

— Я не зможу надати позитивної характеристики Антону.

– Чому? — Ірина, як не дивно, чекала саме такої відповіді, і він її порадував.

— Розумієте, він звільнився без скандалу лише завдяки вам. Мені з поваги до вашого професіоналізму не хотілося псувати репутацію.

– Що це означає?

— Незадовго до кадрових перестановок Антон попався на шахрайстві. Вам краще не знати, про які суми йдеться. І потім, після звільнення, я наводив довідки: скрізь, де він працював, Антон намагався провертати нечисті схеми.

– Навіть так? – Зраділа Ірина.

— Так, — чоловік здивовано дивився на Ірину. – Можу перед будь-яким судом заявити!

— В’ячеславе Борисовичу, велике спасибі, саме це я й хотіла почути. Ви справді зможете виступити в суді?

— А це потреба?

– Так.

— Добре, — знизав плечима В’ячеслав Борисович. — Мені приховувати нічого, я веду бізнес чесно.

Що більше свідків знаходила Ірина, то сильніше жахалася. Виявляється, вона зовсім не знала свого чоловіка! Так, для друзів він був чудовим хлопцем. На кожному новому робочому місці люди потрапляли під його чарівність, але потім виявлялися нестачі. За руку Антона спіймав лише В’ячеслав Борисович, решта не змогла знайти доказів. Тож афера з квартирою була лише квіточками.

— Ірише, я думав, ти знаєш, — вибачаючим тоном розповідав перед судом Денис, друг Антона: він ніяк не міг повірити в те, що Антон так вчинив з Ірою. – Він величезні суми матері перекладав. Я питав, чи ти знаєш про це, він відповів, що, звичайно ж, в курсі.

– Ні, я не знала. Я думала, що Антону через які зарплату не підвищували, премій не платили, а потім «підставляли».

– Що ти! — засміявся Денис. — Коли ми разом працювали, я йому справді заздрив: посада одна, показники однакові, а одержує більше.

— Мені казав, що все навпаки.

– Та вже. Мабуть, я теж дуже помилявся в іншому.

— Я хочу повернути квартиру, ти підтримаєш мене у суді.

— Так, Ірише, звичайно, — Денис пообіцяв бути поруч із Ірою доти, доки вона не розбереться з усім.

Разом із юристом Ірині вдалося знайти кілька свідків, свідчень яких вистачило б на те, щоб порушити кримінальну справу.

За кілька днів до суду про розподіл майна Антон попросив Ірину про зустріч. Домовилися побачитись у кафе, де він зробив пропозицію. Ірина посміхнулася: минулого разу він запропонував руку і серце, а цього — забирає і серце, і все майно, нажите за 10 років і куплене здебільшого на її гроші.

— Іро, не дури, жоден суд не залишить тобі квартири. Максимум, на що можеш розраховувати, якщо я тобі щось виплачу.

— Ти певен?

– Так, вчи закони, – колишній чоловік легенько клацнув Ірину по кінчику носа.

— Що ж, якщо я програю, то зможеш спокійно привести до моєї оселі нову дружину.

— У МІЙ дім, — поправив Антон. — Може, щось хочеш забрати звідти? Може, побутову техніку чи меблі?

– Ні, не хочу.

– Правильно. Тобі все це ні до чого, а нам треба. Але я щедрий: пропоную 200 000 відступних рублів.

Ірина підвела повні подиву очі, розплющила рота, щоб щось сказати, а потім залилася дзвінким сміхом.

– Ой, не можу! Відступні! 200 000! Яка нечувана щедрість! — Ірина реготала так, що на очах виступили сльози.

— Яка ж ти… — сердито відповів Антон. – Нічого не отримаєш – сама відмовилася

***

Довести непричетність Антона до купівлі квартири виявилося простіше. Юрист надав довідки про рух грошей на рахунках Антона та Ірини, знайшов докази того, що саме дівчина сплатила початковий внесок, вона потім вкладалася в ремонт і обстановку будинку. Показання дали В’ячеслав Борисович та ще кілька людей.

– Так, я не зрозуміла. Що це означає: у тебе немає квартири? — майбутня дружина Антона, особистість вульгарна і хамовата, влаштувала скандал прямо на вулиці.

— Виходить, що ні, — Антон стояв блідий і ніяк не міг повірити у рішення суду.

— І де ми будемо жити? – у голосі дівчини чулася навіть не іронія, і жорсткий сарказм.

— Давай, у тебе, — так само тихо запропонував Антон.

— Ні. До себе тебе на поріг не пущу. А то потім заявиш, що це твоя квартира, і виженеш нас з дитиною як лисиця зайчика з луб’яної хатинки!

— Значить, спочатку зніматимемо.

— Так, ти зніматимеш. Я житиму у себе. Чекай, тату, через півроку прийдуть пристави, — дружина Антона, що не відбулася, розгорнулася і продефілювала до машини.

– Вони нічого не доведуть! Ми не одружені! — ухопився за рятівну думку Антон.

— По-перше, ДНК-тест покаже, чим це дитина. По-друге, сьогодні як мінімум 10 людей чули твоє зізнання в тому, що ти збираєшся одружитися зі мною і що у нас буде малюк.

У цей момент Антон побачив Ірину: вона йшла разом із Денисом. Колишня дружина та колишній друг. Зрадники!

— Як ти сміла так вчинити!

– Як? Претендувати на квартиру, яку сама ж купила?

— Ти дурниця і зрадниця!

— Стривай, а чи не ти мені зраджував? Чи не ти вигнав мене з дому?

– Ти сама пішла!

— Так, після заяви «щоб твого духу завтра не було»!

— Мабуть, я не мав рації, — Антон опустив очі, наче вибачаючись.

– Не мабуть, а точно!

– Та як ти смієш! Вже від кого-кого, а від тебе.

Ірина не стала слухати далі потік образ. Вони разом із Денисом спокійно сіли у таксі та поїхали геть. А Антон так і залишився стояти посеред вулиці один.

***

Ірина повернулася до своєї квартири ввечері після роботи. У передпокої горів дбайливо залишений світильник. Біля порога невдоволено хмурилася кішка: їй довелося прокидатися, щоб зустріти господиню. Поки Іра годувала кішку і поралася з вечерею, двері відчинилися і лагідний чоловічий голос запитав.

– Ти вже вдома, душа моя?

– Так, коханий! Переодягайся швидше, мої руки – я вечерю розігріла.

— Як мені пощастило з тобою! Ти справжній скарб!

– Тоді бережи!

– Я бережу. Тим більше, що незабаром у нас з’явиться ще один скарб.

Денис ласкаво обійняв Ірину і поклав руку на животик, що округлився.

— Пхається!

– Звичайно! Він же знає, як на нього всі чекають і люблять…

Щастя – це коли ти можеш довіряти коханій людині і знати: вона ніколи не підведе.