Мені 38 років. У нас із чоловіком троє дітей: старшим – 13 і 11 років, а найменшій донечці всього 8 місяців.

Народження Світланки було, відверто кажучи, не моїм рішенням.

На початку війни Олексій почав мене переконувати, що потрібне поповнення:

– Треба ще одну дитину, Олено. Це ж і для сім’ї радість, і мене в армію не заберуть. Ти ж не хочеш, щоб я поїхав і вас тут покинув?

– Навіщо? У нас вже є 2 хлопців, а ти згадай, як було важко їх на ноги підіймати. Та і зараз у нас грошей нема на третю дитину! 

– Ти ж у декрет підеш, відпочинеш трохи. А там уже побачиш, як добре буде! Та й що складного – діти і так дорослі.

Я погодилася. Бо, якщо чесно, глибоко в душі мріяла народити ще донечку. 

Сказати, що все стало важче – нічого не сказати. Вагітність була ще тим випробуванням, я лягала в лікарню кілька разів, а пологи ледь не коштували життя. Довелося робили кесарів, а це чималі кошти в нашій клініці.

Після цього я досі не оговталась : постійно втома, безсонні ночі, Світланка дуже вередувала. А крім того, треба ще й за старшими наглянути, перевірити домашнє завдання, до школи відправити. Ну і знаходити час на прибирання, їсти готувати і так по колу.

А Олексій? Його удавана турбота закінчилася, як тільки доньку виписали з пологового. Тепер він приходив додому похмурий, роздратований і лише дорікав:

–  Ти б хоч за собою дивилась. Не дружина, а якась куховарка. Господи, та навіть цей халат на ганчірку схожий!

– Може, допоможеш хоч трохи? Я цілий день кручуся, як муха в окропі.

– Допомогти? На роботі цілий день вкалую, а ти вдома сидиш! Я не робот.

Його “робота” була такою ж проблемою, як і він сам. Зарплатня – мізер, ледве вистачало на одяг та комуналку. Продуктами рятувала мама, передавала з села консервацію, яйця, свіжу молочку та овочі.

Але Олексія ці фінансові проблеми не хвилювати. Він лиш постійно жалівся на директора:

– На роботі дурдом. Все тільки про себе думають, і грошей там не дочекаєшся.

– Так знайди щось краще. От, дивися, скільки оголошень!

– Ага, це все розвод для дурнів! 

А я, мовчки зціпивши зуби, продовжувала справлятись з проблемами самотужки. Якось прибирала та й побачила у шухляді папери з якимись печатками та довідки, а там – прізвище Олексія. 

– Що це так?

– Не чіпай! То.. То для роботи треба. Ти як то взагалі знайшла?! То чужі документи! 

Це мене дуже насторожило. Бо ніколи в Олексія не було від мене секретів. А раптом він кредит взяв? Чи затіяв якусь аферу з житлом?

Та на ділі все виявилося набагато гірше. 

Вчора ввечері, коли всі вже спали, почула, як він розмовляє телефоном із кумом. Я тихенько підійшла ближче, і їх діалог змусив мене затамувати подих.

– Ну що, як із документами?

– Усе готово. Через пару тижнів їду. Там на мене вже чекають.

– А як же Олена з дітьми?

– Сама розбереться. Гроші висилатиму, чого їм ще треба? У мене тут життя немає, а там є шанс почати все заново.

– Ти їй сказав?

– Ні. Хіба я дурний? Скажу, що маю відрядження та поїду в Польщу. От коли буду вже там, тоді й дізнається.

Я стояла за дверима і не могла поворухнутися.

Усі слова про сім’ю, про поповнення, про підтримку його – усе це виявилося брехнею. Олексій уже давно вирішив нахабно кинути нас, і, здається, його навіть не мучила совість.

Тепер я не знаю, як діяти. Чи говорити з ним, чи мовчки готувати документи на розлучення? А може, варто повідомити, куди слід, щоб його не випустили з країни? Що б ви зробили на моєму місці?