Я була шокована, коли на порозі мого дому з’явилася невістка з маленьким згорточком у руках. 

– Що це, Іванко?

– Пробачте нам, Валентино Павлівно, ми вас підвели. Але я не можу зараз його виховувати, просто не можу. 

– Що сталося, сонечко! Давай зайдемо всередину, і ти мені про все розкажеш. 

– Ні! Я не можу, заберіть його, я благаю, – ридала невістка і простягнула мені малюка, загорнутого в коцик. 

– А Ти куди?

– Я мушу втікати, мушу переїхати до іншого міста. Передайте йому, що мені дуже шкода, і що я його дуже люблю. 

З того часу маленький Іванко нічого не чув про своїх горе-батьків.

Я їх не звинувачую. На їхню долю випало й справді багато важких випробувань. 

Хто ж міг знати, що Іванку так жорстоко підставлять колеги по роботі? Вона їм ніколи не подобалася: чесний і відповідальний бухгалтер, який ніколи і нізащо б не погодився на якісь нечисті махінації. 

От і вкрали зі складу величезну кількість препаратів, які були під відповідальністю невістки. 

А наступного дня, як на замовлення, перевірка навідалася. 

– Або сідаєте до в’язниці, або платіть.

– Скільки?

– 100 тисяч доларів. 

Пам’ятаю тоді обличчя нещасної дівчини, вона мало не збожеволіла. Мій син її заспокоював, обіцяв, що все вирішить. 

Ага. Вирішив. Вліз в кримінальні справи заради швидкого заробітку. Борги Іванка таки сплатила, але якою ціною?!

Досі перед очима та картина: мого Дмитра виводять з квартири в наручниках і садять до поліцейської машини. 

Після того у нашому містечку нам не мили кісточки хіба дуже ліниві. От невістка і не витримала такого навантаження. 

Навіть з дитиною погуляти нормально не могла, щоб не почути про себе купу всіляких огидних небилиць. 

Я себе ображати не дозволю і онука захищатиму! Стільки, скільки зможу. 

Йому вже он сьомий рік пішов, і я поки даю собі раду, але і не молодію ж… Як воно буде далі – гадки не маю. 

В день, коли Іванкові мало виповнитися 8 років, повернувся додому мій син. Плакав, каявся, просив пробачення і у мене, і в хлопчика, який навіть не розумів, хто перед ним стоїть. 

Минуло трохи часу, і малий таки знайшов спільну мову зі своїм татом. Рідна кров, як не крути. 

Життя потроху почало налагоджуватися. Я видихнула, бо знала, що тепер про Іванка подбає його рідний батько. 

Але одного ранку я прокидаюся, а сина нема… Одна тільки записка від нього лишилася: “Пробачте, я маю її знайти!”

– Бабусю, а де тато? – спитав сонний онук. 

Я мовчала – сама не знала, що сказати. 

Вже змирилася з тим, що тягтиму внука на собі до кінця своїх днів, як би важко не було. 

Минув тиждень, я заходжу до квартиру і бачу чиїсь валізи біля порогу. 

– Мамо, я її знайшов, – радісно вигукнув син, міцно обіймаючи Іванку. 

– І де ж ти пропадала увесь цей час?

– Працювала на будівництві. Хотіла заробити синочку на гідне майбутнє. 

– Та що йому твої гроші? Йому матір була потрібна…

– Навіть така непутяща? – зі сльозами на очах спитала невістка. 

Я її обійняла, і вона розридалася. 

– Я не хотіла ламати Іванкові життя, не хотіла, щоб його називали сином злодійки. 

– Ну, все, все… Тепер все буде по-іншому. 

Їй, звісно, ще довго довелося завойовувати довіру Іванка, але він хлопчик з дуже добрим і відкритим серцем, тому пробачив мамі і татові їхні помилки. 

Тепер ми нарешті знову стали справжньою і щасливою сім’єю. 

Чи зворушила Вас ця історія?

Напишіть нам у коментарях на Facebook