Зі Степаном ми прожили в щасливому шлюбі 15 років, двоє діток в нас підростало. Ми заможними не були, я ніколи не скаржилась. От тільки чоловік заспокоїтися не міг.

– Не хочу я в бідності доживати! І не хочу, щоб діти так жили! Що я за чоловік, якщо не можу їм забезпечити гідне майбутнє. Поїду на заробітки на кілька років.

 – Але в цьому немає потреби, впораємось!

Та він не слухав. Поїхав до кума в Данію. Я дуже за ним сумувала. Сподівалась, що мине кілька років і він повернеться. Та спочатку він купив дітям по квартирі, тоді висилав нас на ремонт, ще й казав, що відкладає.

З часом я почала помічати, що Степан дедалі рідше дзвонить мені, говорить якось не так. І навіть не намагається приїхати. А тоді ще й війна почалась, він вже й не міг приїхати. Я скаржилась мамі.

 – В нього там є хтось, я відчуваю.

 – То що ти тут сидиш?

 – А що робити?

 – Збирайся й до нього їдь. Він роки самий живе, а зараз там повно українок. Звісно, якась такого доброго чоловіка й вподобала. 

Степан й справді був чудовим, надійним і дбайливим.

 – А що як вона там буде?

 – Вдавай, що її нема. Поводься звично, а як щось казатиме – заперечуй! Кажи, що не можеш повірити, що він зрадник.

Мамині слова видалися дивними для мене. Я не думала, що це дієвий метод. Та все ж поїхала, сподівалась, що він там самий.

Утім марно. Щойно Степан відчинив двері – за його спиною я побачила її. Людмилу, біженку з України, зовсім не молоду, і не таку вже й симпатичну.

 – Що ти тут робиш?

 – Знаєш, я так скучила. Нехай твоя знайома залишить нас трохи наодинці, бо ж роки не бачились.

Здивована Люда мовчки втекла. Він стояв ошелешений.

 – Ти ж все розумієш! Я давно зізнатися хотів, не наважувався. Ми мусимо розлучитися, я зрадив!

 – Не вигадуй! Я ж тебе добре знаю, ти на таке не здатен! І я вже нікуди не поїду, діти дорослі! Ходи сало їсти!

Він мовчки пішов. І з того дня мало на руках мене не носить. Каже, що я його єдине кохання і дружина, на яку він і не заслуговує. А ви б змогли пробачити таке? Що думаєте про пораду моєї мами?