Цей смуглявий, кучерявий, як циганя, та білобриса, третя руда, четверта з розкосими газами. Видно все від різних батьків.

— Що обговорюєте, тітоньки? – Запитав Ілля.

Він приїхав у село погостювати у родичів, на свіжому повітрі погуляти, порибалити досхочу та й по-чоловічому допомогти, де потрібно. Все-таки тітоньки, як з дитинства звик із кликати Ілля, бабусині сестри, вже у віці. Одна так заміж і не вийшла. Інша вже десять років як поховала дружина, а єдина дочка її вийшла заміж за іноземця і поїхала за океан, там і влаштувалася, не приїжджає. І щоб не кукувати на самоті, його двоюрідні бабки вирішили з’їхатися на старості років. Удвох і дешевше жити та веселіше.

— Та ось, синку, на сором дивимося, — заспівала баба Маша, поправляючи хустинку.

— Приїхала торік дівчина. Алкою звати. Уся дітьми обвішана. Та видно, що всі папки різні. Гулячи, мабуть, — вторила їй баба Галя.

— Ну навіщо ж так одразу ярлики вішати, тітоньки.

— А ти ось поживеш тут тиждень — другий та й сам усе побачиш, — суворо глянувши на нього, пояснила бабуся.

— Гаразд, — засміявся Ілля, бачачи, що тітки серйозно налаштовані його переконати в непристойній поведінці сусідки. – Я ж з вами не сперечаюся, так, розмірковую вголос, – постарався він утекти від суперечок, що почалися.

Хлопець ще якийсь час стояв, спостерігаючи за сусідкою. Фігурка у неї була ладна, волосся світле, очі добрі. Що стареньким не сподобалося в дівчинці було ясно: надто молода й гарна, будинок старий викупила і впорядкувала. Кіз завела, курочку, городик розбила. Четверо дітей, а всі при ділі, ходять вмиті, причесані, одягнені не в обноски.

— Ти б поїв, синочку, — зітхнула баба Галя.

— Ось паркан поправлю, тоді й співаємо. Хто ж на ситий шлунок працюватиме?

— Та ми вже прожили рік із покосившимся і ще день проживемо, — втрутилася баба Маша. – Ти відпочивай, не мори себе голодом. І так весь день на даху провозився, тепер цей паркан…

– Я звик спочатку попрацювати, а потім відпочити, бабе Маша. – Ви мене знаєте.

— Який же ти в нас добрий, відповідальний, — розчулилася Галина. – І кому такий золотий дістанеться?

— Аби не гадині який, — пробурчала Марія Андріївна. – Хороші хлопці часто таким дістаються. І за якісь заслуги? Заграбастає і не відпустить бабкам допомагати.

— Сплюнь, стара, — розпалилася баба Галя.

— Не хвилюйтесь, тітоньки, я вас нізащо не залишу, — заспокоїв їх Ілля. – І гаразд, ходімо повечеряємо та чаю поп’ємо. До ранку паркан зачекає.

А про себе подумав: «А то жінки поза увагою придумують кожного і себе накрутять».

Вечеря пройшла в атмосфері доброти. Поруч із онучатим племінником бабки згадували молодість і встигли забути і про свої болячки, і про те, хто в кого курей повів, та хто кого наврочив.

— Як він просив, у ногах валявся, але я непохитна була. Не люблю і не піду. Отож я йому й сказала, що краще вже ніколи заміж не вийду, ніж за нього, — говорила тітонька, додаючи нові подробиці до своєї улюбленої історії. – Так потім і вийшло. Наче сама собі долю написала.

Баба Маша зітхнула і хотіла вже продовжити, як інша тітонька зацікавилася чимось за вікном.

— А ось і концерт починається, — сказала баба Галя, смикнувши Іллю за рукав і тицьнувши зморшкуватим пальцем у бік дороги.

Звідти, злітаючи пил з-під коліс, мчав великий чорний позашляховик.

— О, глянь! Черговий хахаль з’явився! – пожвавішала баба Маша. – Як вечір, то вони їдуть. І все на різних машинах.

– Може, таксі? – несміливо поцікавився Ілля.

– Який там! Чоловіки весь час нові!

Хлопець подивився у вікно.

Позашляховик зупинився перед будинком Алли, з нього, виблискуючи лакованими туфлями і дорогим годинником, вийшов на курну дорогу чоловік.

Ілля свиснув.

— Солідний, — погодилася з ним Галина Андріївна.

— І що ж ця Алла такого вміє, якщо до неї такі екземпляри приїжджають? – Запитав хлопець спантеличено.

— Бач! – шикнула на нього баба Маша. — Цікавій Варварі на базарі носа відірвали, чув таку приказку? Нічого тут! До цієї гуляючої не ходи. По селі чутки повзуть, що відьма вона.

— А я їм вірю, — вторила їй Галина Андріївна. Інакше як така непоказна стільки мужиків навколо себе зібрала б? мужики зовсім інші, ліниві, зайвого кроку не ступать. хлопці заради кохання не йшли! Від одного села до іншого пішки тупали, щоб до світанку на лавці посидіти, а потім назад і в полі до заходу сонця працювати.

— То, може, мені показати їй, які мужики мають бути?

– Я тобі покажу! Я тобі покажу! – Розлютилася баба Маша. – Не смій до неї потикатися! Обере тебе як липку!

— Та навіщо їй такий, як я, якщо в неї геть які наречені. Так, помилуємось небагато, — піддражнив Ілля.

– Ах, – вдихнула Марія Андріївна і схопилася за груди.

— Та жартую я, тітоньки, жартую! – Сказав Ілля, посміюючись.

Але все ж таки десь усередині свербіла цікавість. До дурниці захотілося дізнатися, що за чоловіки приїжджають до дівчини та навіщо. «Не заради кохання ж багатії в село три години трасою їдуть, а потім стільки ж назад, дівчаток-то в місті повно. Має бути й інша причина».

Після вечері Ілля знову вийшов лагодити паркан, а сам ні-ні та й гляне у бік будинку, що «гуляє». Все гадав, чи збереться міський візитер назад, чи на ніч залишиться. Чомусь йому хотілося, щоб той поїхав. Наче це довело б тітонькам, що Алла не така вже й погана, як про неї говорять. «Та й ситуації бувають різні. Чи мало, може, діти від одного батька, просто в ньому крові було різних намішано. Буває, що близнюки різними за кольором шкіри народжуються: один білий, інший чорний. І нічого. Та й чи можна засуджувати жінку за те, що має дітей від різних батьків. Адже обставини всякі бувають», — переконував себе Ілля, коли з будинку Алли вийшов задумливо чоловік у костюмі. Постояв на ганку, дивлячись кудись у темне небо, спустився, сів у машину і поїхав. Тільки пил стовпом.

— Поїхав, — прокоментувала баба Маша, що підкралася. – А ти коли до хати підеш? Ми з Галею спати вже збираємося…

— А я якраз закінчив, — сказав Ілля.

Тієї ночі йому майже не спалося. Він все розмірковував, що могло змусити молоду міську жінку переїхати з чотирма малими дітьми в глибинку та ще й без чоловіка. Навіщо до неї до будинку приїжджають чоловіки, і завжди вечорами? Чому вона цурається сусідів?

Так крутився хлопець до ранку, то забуваючи швидким тривожним сном, то знову прокидаючись. А як розвиднілося, поснідав із тітоньками і подався на річку рибалити.

Сонце ще толком не встало, а вже припікає, обіцяє спекотний день. У траві гудуть великі пухнасті джмелі, цокають то тут, то там коники, вітер приносить аромат конюшини, солодкий і запашний. Ілля закинув голову вгору, милуючись хмарами, що пливли по блакитному небу. Так задивився, що мало не врізався у гілку дерева, що низько нависала над стежкою.

– Ох, їжак!

Звонкий переливистий сміх дзвіночком пролунав праворуч. Ілля обернувся.

— Розсмішив вас? – Запитав він дівчину, що збирає білизну в кошик.

— Вибачте, не хотіла образити. Я Алла.

— А я знаю, мені вже про вас розповіли, зізнався він. – Мене, до речі, Ілля звуть.

— Уявляю, що вам наговорили, — похилилася дівчина.

— Та нічого такого особливого. Дивна дівчина, кажуть. Приїхала одна до села з купою дітей… А чому вони всі на вас не схожі?

– Прийомні, – зізналася Алла і подивилася на Іллю з-під вій.

— Оце так! Навіщо вам стільки? І як же ви на такий крок зважилися?

– Вибору не було, – сказала вона.

— То як же? Я чув у дитячому будинку так просто дитину не дають, особливо самотньою, там мороки стільки, документів купу треба зібрати.

– Так і є. Дітей усиновили мої батьки. Я в них одна єдина народилася, а потім у мами виявили злоякісну пухлину у щитовидці. Прооперували, пролікували. Все в неї вдало склалося. Крім того, дітей більше мати не могла. Тоді вона все своє невитрачене кохання хотіла онукам подарувати. Я росла і завжди знала, що доведеться народжувати багато дітей, щоб і свою потребу в материнстві закрити і мамину. Тільки недаремно кажуть: хочеш розсмішити бога, розкажи йому про свої плани, — з гіркотою в голосі промовила Алла. Вона нервово поправила розпатлане волосся і знову подивилася на нього з-під вій, немов соромлячись. – Мені поставили той самий діагноз. Коли лікарі сказали, що мені не можна мати дітей, найстрашніше було розповісти мамі. Адже вона все життя сподівалася на онуків. Я боялася, що її вб’є. Але вона відреагувала зовсім не так, як я очікувала. «Тоді візьмемо когось із притулку. Цим діткам теж потрібна мати». Так вона сказала. І поїхала з батьком до найближчого дитбудинку. А там… Загалом ці четверо прилипли один до одного, як рідні. І батьки вирішили, що заберуть усіх. Довелося підключати зв’язки та знайомства. Багато інстанцій вони тоді оббігали. Довідок зібрали стільки, що можна виділяти під архів окрему кімнату. Але дітей забрати спромоглися. Я на той час уже в університет вступила, в гуртожитку жила.

– Ілля! Іллюша! – Назустріч їм бігла баба Маша.

Такої спритності від старої тітоньки він не чекав, злякався і не одразу помітив, що Алла підняла кошик і не поспішаючи засіменіла геть від Іллі та його родички, що насувається.

— Ох, окаянна! Таки піймала вона тебе, варто було нам з Галкою відвернутися!

— Та ніхто мене не ловив, тітонько, я сам прийшов. Точніше, я мимо йшов, на рибалку. Випадково її зустрів.

– Ага! Розповідай! – пробурчала жінка. – Знаю я цю вертихвостку. Он, наплодила вже!

— Та це не її діти. Це брати та сестра прийомні. Батьки всиновили.

— Бач, повірив. Ось і інші, мабуть, вірять так само. Якщо це не її діти, то чого вона з ними вже рік тут одна живе? Де ж батьки? Око та око за тобою! Ходімо, Ілюшко. Покажу тобі кльові місця. Дивишся, до обіду карасів насмажемо.

Хлопець обернувся. Легка і світла, як кульбаба, Алла йшла з великим кошиком білизни. І знову в голові Ілля мав більше запитань, ніж відповіді. «Чому брати з сестрою весь рік живуть у дівчинки? Де її батьки і що за чоловіки приїжджають до неї вечорами?

***

— Дивись, дивися, гуляюча знову нового мужика привела, — покликала баба Галя і штовхнула сестру в бік. Та схропнула і розплющила очі. Баба Маша могла спати навіть стоячи, якщо доведеться. Цій її особливості Галина Андріївна дуже заздрила.

Ілля в цей момент міняв дошки на сходах ганку, щоб двоюрідним бабкам було не страшно спускатися і підніматися ще п’ятдесят років. Він озирнувся, молоток зісковзнув із цвяха і мимохіть пройшовся по пальцю.

— І-и-и-и, — простогнав хлопець тихо-тихо, щоб тітоньки не почули.

Але у баби Галі було око алмаз.

— Ось бачиш! Нещастя приносить ця Алла. Ти тільки постояв поруч, а другого дня вже по пальцю молотком собі потрапив, що ж буває з тими, кого вона на гачок зловить.

— До речі, про гачок. Піду я, мабуть, завтра знову порибачу.

— Я з тобою сходжу, — намірилися Марія Андріївна.

– Один! Адже не маленький, щоб за мною доглядали, — пожурив він тітоньок.

Ті переглянулись, зітхнули.

– Як скажеш, синку, – здалася баба Галя.

***

Тільки світанок заблищав, Ілля взяв вудки і, поки родички були зайняті приготуванням сніданку, тихо вислизнув із хати.

Від річки тягло прохолодою та запахом текучої води. Уздовж стежки черемша. Ілля зірвав стрілку, розжував, жмурячись від задоволення.

– Привіт, Ілля.

Хлопець обернувся на голос.

— Ти стежиш за мною? – спитав він жартома.

– Ага, – без тіні посмішки відповіла Алла, дивлячись йому прямо в очі.

Від цього погляду в Іллі мурашки по тілу побігли.

– А навіщо?

— Учора нам поговорити не дали, а я вже давно до душі ні з ким не розмовляла, — відповіла дівчина.

Іллю так і підмивало запитати: А як же ті чоловіки, які приїжджають до тебе вечорами? З ними ти до душі не говориш?». Але як не крутив цю фразу у себе в голові, щоразу виходило грубо та нетактовно.

— То як же сталося, що діти тепер з тобою живуть?

Алла похмуріла. Очі опустила.

— Діти в садку були, а ми з батьками вирішили з’їздити за місто, купити козяче молоко. У Мишко алергія на коров’яче. Але поїхали недалеко. Фура вискочила назустріч. Я одна жива залишилася. У комі була. Бачила біле світло, про яке всі говорять. Так мені було легко, на душі таке щастя. І батьки там були і бабусі з дідусями. Тільки мама мені дорогу перегородила та сказала, що рано ще й мій термін не настав. Не можна малюків залишати без нагляду. Так і викинуло мене назад у життя. Лікарі говорили – диво. Думали, відновитись повністю вже не зможу. Але через два місяці я стала на ноги і пішла. А щойно виписали – бігом за малечею. Довелося знову зв’язки батьків підключати, щоби мені дітей віддали. Навчання покинула, на роботу влаштувалася. А дітей забрала та зрозуміла – не впораюся.

Алла знову подивилася на Іллю і йому раптом захотілося притиснути дівчисько до себе, захистити від цього світу з його негараздами.

– І що ти зробила?

— Одного разу, коли було особливо тяжко, в холодильнику не залишилося нічого, крім козячого молока для Миші, у гаманці не знайшлося грошей навіть на хліб, ноги самі принесли до батьків на цвинтар. Там села біля могилки та маму попросила про допомогу. Не думала, що спрацює. Тільки тієї ж ночі мені сон наснився. Вона показала, як по долоні долю побачити, як людину від біди відвести. На ранок прокинулася і бігом на роботу. Думаю, дай перевірю. У дівчаток усі долоньки до рисочки вивчила — нічого не побачила. Зрозуміла, що сон був звичайний, що сама себе обманюю. А тут хлопчисько, наш підсобний робітник підійшов. Мою руку, каже, подивися. Я з ввічливості його долоню взяла, ніяково було відмовити, але тут мене як струмом ударило. Кажу йому, зупинитись не можу: мовляв, вибір зробити хочеш, але сумніваєшся. Ось, бачу, як лінія відходить убік. Правильно сумніваєшся. Нічого з цією справою не вийде. Обдурять тебе, покалічать, на стару дорогу повернешся, тільки здоров’я втратиш. Не ходи!

– А він? – не витримав Ілля паузи.

– Не послухав. Звільнився, пішов працювати до приватника, а там… Склад обікрали, на хлопця ярлик навідника повісили. Довести не змогли, так підстерегли, побили…

— І що, чи повернувся він?

– Довго кістки на нозі зросталися, але прийшов назад. Директор жалісливий у нас, прийняв. А по складу слух пішов, що я чоловікам передбачаю долю. Ну а як гроші стали водитися, вирішила, що дітям краще на свіжому повітрі жити. У спадок я вступила, квартиру продала, купила будинок, завела кізок, курочок …

— Отож навіщо до тебе приїжджають! – Вирвалося в Іллі.

– А ти думав?

— Та нічого я не думав, — знітився хлопець. – Просто дивувався, що їм від тебе потрібно.

– Наслухався місцевих пліток, – здогадалася Алла.

— Ну, не без цього. А чого ж ти сама не розкажеш місцевим, що вони до тебе гадати приїжджають?

— У селах іноді закони працюють інші. Нехай краще думають, що я гуляюча, ніж вирішать, що відьма…

— Взагалі… — Ілля мало не ляпнув, що її й так відьмою вважають. Але вчасно себе обсмикнув. Навіщо дівчинці настрій псувати? – Взагалі ти маєш рацію, – закінчив він. — Слухай, а якщо в тебе так здорово гадати виходить, то чому ти собі чоловіка не знайдеш?

– Неуважно ти слухав, Ілля! Ворожити тільки чоловікам виходить. Собі не можу. Та й кому я потрібна з такою юрбою. Ось підросте мій дитячий садок, може, тоді.

— А як воно взагалі відбувається? Як ти бачиш… майбутнє?

Алла знизала плечима.

– Хочеш, тобі погадаю?

Ілля простягнув долоню не роздумуючи. Дівчина зазирнула в неї, немов у відкриту книгу, провела пальцем по лініях.

— Бачу, незабаром на тебе чекає сильна любов.

— І що буде, якщо я їх послухаюсь? – уточнив Ілля.

– Доля все одно тебе приведе до мене, – відповіла Алла.

У те, що долю можна передбачити по руці, Ілля не вірив. Але дотик Алли йому подобалися. Приємно було, коли дівчина вела пальцем лініями на долоні, лоскітно.

— А що ще бачиш у долі моєї? Знаєш, як я помру?

Алла затьмарилася і відпустила його руку.

— Такого я не дивлюся, — сказала вона категорічним тоном, розгорнулася так, що піднявся поділ, і пішла геть.

Ілля секунду дивився вслід, а потім поспішив за нею, кинувши вудки під горобиною.

— Ну, не можеш, так не треба, я ж не примушую. Алло, ти образилася на мене?

— На дурнів не ображаються, — кинула дівчина й усміхнулася.

— І що ж дурного в тому, щоб знати, як тебе не стане? Ти ж розповідаєш про інші речі. Про нещастя, про те, який вибір краще зробити.

– Коли це можна виправити. Я допомагаю людям. А в чому допомога, коли змінити нічого не можна? Жив чоловік, і ось дізнався, що незабаром його прийде. Що він робитиме?

— Мабуть, якось підготується.

– Ага, зараз. Хтось у чорну тугу впадає, хтось починає дурниці творити.

— Ну, а якщо людина не наважується щось зробити важливе?

– А це вибір. Таке я можу підказати. І про останній день йому знати необов’язково.

– Тобто ти знаєш навіть точну дату?

Алла різко зупинилася і озирнулася. Ілля мало не налетів на неї. Вони стояли посеред курної дороги. З двох боків над ними височіли розлогі берези, від яких падали кучеряві тіні. Тихо дзвеніли в траві комахи. Сонце пригрівало обличчя, ласкаво торкаючись його.

— Якось до мене прийшов чоловік. Він дуже хотів знати, коли та як його не стане. Я розповіла йому, що тяжка хвороба забере його. Але, крім того, я побачила і те, що в нього на думці. Він хотів позбавити людини життя. Почала відмовляти. “Погано, що мені недовго залишилося, але й ворогові моєму не жити”, – сказав він. І як би я його не вмовляла, вчинив по-своєму. А все тому, що я розповіла день. Якби залишався в незнанні, думав, що є час, то помирився б, закінчивши стару ворожнечу. Той чоловік став би його вірним другом останніми днями, підтримав би його сім’ю. Але чоловік слухати не став, і тепер на землі дві вдови і вдвічі більше сиріт.

Іллю пройняло до мурашок. Наче він побував на її місці. Наче одне його слово вирішило жити людині чи ні.

– Немає твоєї провини, – сказав він. – Ти не відповідаєш за те, що люди роблять зі своїми життями і з чужими.

– Ти сам своїм словам не віриш, – відповіла Алла і знову пішла дорогою.

— Сердишся на мене? – розхвилювався хлопець. Він і не зрозумів, коли це стало важливим.

— Не гніваюсь. Просто справ ще багато. Потрібно курей погодувати, кіз підоїти, потім діти прокинуться.

— Може, чим допомогти? Руки у мене звідки треба зростати, — запропонував Ілля.

— Дітей нагодувати зумієш?

Брови Іллі злетіли до чола. Він зрадів, що Алла не бачить вираз його обличчя.

— Та справлюсь якось.

Він так і йшов за нею всю дорогу до хати. Дивився на засмаглі щиколотки, на натруджені руки, тонкі зап’ястя. “І як вона з усім справляється одна в селі?”

У палісаднику у Алли цвіли півонії. Аромат пиячив з одного вдиху.

— Проходь, собаки нема. Тільки кіт, але він весь день спить у тіні і ховається від малечі.

Тут з хати, виблискуючи босими ногами, вискочила білява дівчинка. За нею чорнявий хлопчисько.

— Варто згадати, вони тут! Це Мишко та Ляля. Руда, що за дверима ховається – це Лера. А Ліля, напевно, ще спить. Її тільки запах їжі і може підняти з ліжка, — сказала Алла і погладила Мишку по вихровій маківці. – А це дядько Ілля. Він сьогодні вам приготує сніданок.

— Оладки зі згущеним молоком? – благала Ляля.

Ілля глянув на Аллу запитливо.

— Усе, що вважаєш за потрібне. Продукти у холодильнику.

— Як так сталося, що холодильник є, а прати на річку ходиш? Може тобі з машинкою допомогти?

— Маю машинку. Взимку вона моя перша помічниця, але влітку… Розумієш, після річкової води, висушена на сонці білизна так пахне спекою, такі сни на ній сняться…

Ляля наполегливо посмикала Іллю за штанину.

— Дядько, ми оладок хочемо.

Алла посміхнулася.

— Лялю, покажи дядькові, де що лежить.

Дрібна радісно схопила його за руку і потягла до хати.

Всередині було тихо, пахло старим деревом і цвіркуном, що цвіла на підвіконні.

– Алла каже прибирати, коли готуємо, – пояснила вона.

Ведмедик приніс муку і кілька яєць.

– Вчора знесли! – похвалився він.

Лера поставила на стіл кефір та банку з медом.

Ілля окинув поглядом дітей.

— То ви що ж, самі вмієте пекти оладки?

— Вміємо, — підтвердив Мишко. – Але іноді вони у нас підгоряють. Ми ще вчимося щогодини стежити.

“Це ще кого за ким доглядати залишили”, – подумав Ілля.

— Ну, щоб не пригоріли, я допоможу, — сказав він уголос.

Діти поралися з борошном, а хлопець помічав дедалі більше деталей.

“У будинку всі полиці прибиті, вся техніка працює, вода проведена, електрика вся поміняна”.

Перші оладки розповзлися по сковороді і зашкрябали. Відчинилися вхідні двері.

— Як справляєтесь? – Запитала Алла.

Ілля стояв замислений.

— Ал, а хто тобі в будинку з ремонтом допомагає?
— Та хтось доведеться. Люди приїжджають, свої проблеми вирішують. Хтось грошима сплатить, а хтось послугами. В одного своя будівельна бригада, то вони ремонт оновили. Інший має цілий парк техніки. Пригнали на ділянку, всі пеньки покорчували, проборонили. Меблі теж оновили, самі все привезли. Тому я з місцевими намагаюся не спілкуватись. Заздрити будуть. Чоловіків у селі мало. Половина – запійні. А хто роботящий – свою лямку тягне, не до вишукувань.

– А чому …, – Він зам’явся. – Чому гадати завжди ввечері приїздять?

Алла посміхнулася і погладила Лялю, яка перемішувала тісто, щоб воно залишалося рівномірно густим.

— Думаєш, темний дар, бо вночі? То ж тобі я вранці гадала.

— Може, вранці ти з мене пожартувала.

— Увечері через те, що вдень справ багато. Усіх нагодуй, обмирай, прибери, пограйся. Скотині задай, почисти курник, козлятник прибери, трави накоси або виведи попастися. Багато турбот у денний час. А ввечері, як малечу по ліжечках покладу, так і за ворожіння братися можна.

Ілля кивнув, а Алла нахилила голову так, щоб подивитися скоса.

— Що, не віриться, що дівчина може своїм розумом жити?

— Та я зовсім не мав нічого такого на увазі, — виправдовувався Ілля.

Він справді діяв від зворотного, хотів знайти контраргумент на будь-яке недобре слово на її адресу. Тільки в очах Алли вже зник той задерикуваний вогник.

— Ти, певно, йди додому, Ілля. Поки твої родички не дізнались, що ти маю.

Голодні діти затіяли чехарду, ганяючись один за одним навколо столу, вони мало не звернули миску з тістом, а Ляля так і зовсім примудрилася, верещачи, врізатися в ногу Іллі. Хлопець подивився на малечу.

— Лоб не розбила?

– Ні! – Пропищала вона і побігла далі носитися разом з Мишком і Лерою.

— З тітоньками я поговорю сам, — почав він, але дівчина одразу обірвала розмову.

— У мене ще багато справ. Та й увечері на гостей чекаю. Як бачиш, чоловічої допомоги тут не потрібно.

Іллі раптом стало до болю прикро, що його проганяють. Але що тут зробиш, якщо господиня вдома просить піти.

— Якщо знадобиться, ти знаєш, де мене знайти, — сказав він і вийшов.

На сонці півонії стали пахнути ще сильніше, від запаху в нього закружляла голова.

— Ілля, — гукнула його Алла. Він обернувся. – Ілля, не хочу, щоб твої тітоньки переживали. І тобі завдавати неприємностей не бажаю.

— А якщо я хочу з тобою бачитись? Що ж тоді?

Алла опустила погляд, а потім знову підняла на нього очі з іскорками.

— Тоді приходь завтра на річку. Риби ти так і не наловив. Тільки тітко своїм про те, як живу, не розповідай. Інакше все село знатиме, а мені це не потрібно.

***

У дім Ілля увійшов увесь світячись від щастя.

— Ти чого такий задоволений? Чи багато риби спіймав? – Запитала баба Галя.

Баба Маша теж виглянула з кухні, щоб подивитися на щасливого племінника.

— Нічого не наловив, тітко. Завтра ще раз спробую. А задоволений тому, що добре тут у селі. Хоч жити переїдь.

— Бач, чого надумав! – обурилася баба Маша. – Ти подивися, що тут із молоддю робиться! Спиваються. А хто розумніший давно в місто подався.

– А як же Алла?

— Алка? Знайшов, з кого брати приклад. Що кішка розмножується, та мужиків водить.

— Може, все не так, як ви вважаєте?

— Це що за розмови, га? Галю, ти подивися! Чи не приворожила вона тебе, Іллюша?

Ілля вже хотів висловити все, що дізнався про свою нову знайому, але згадав про прохання і не став. Все ж таки справді по селі чутки розносяться швидко. Зараз він ляпне з гарячого не подумавши, а завтра всі вже кажуть, що Алла відьма.

— Приворожила, тітонька, приворожила! – покривлявся хлопець. — Ну, звідки в тебе такі думки середньовічні? Ти ж у мене сучасна жінка! Все життя марксизм, ленінізм, і тут таке! – Знущально пригадав їй Ілля.

— Тьху на тебе, йди снідай, шалопай!

***

З того дня не було ранку, щоб Ілля з Аллою не побачились. Два тижні пролетіли, як одну мить. Хлопець і сам себе не впізнавав. Зазвичай із дівчатами він не боявся. А тут – просто наслання якесь. Навіть не поцілував жодного разу.

І в останні дні став він все частіше думати про те, чи не запропонувати Аллі переїхати в місто. Якби не четверо дітей, він уже давно б із нею про це поговорив. А так все не міг наважитися. Відкладав на згодом.

До від’їзду залишався лише один день, а рішення все не приходило.

Вкотре з ранкової риболовлі Ілля повернувся задумливий.

— Що таке, синку? Чого ти ніс повісив? – Затремтіла баба Маша.

— Чи не закохався часом? – Підхопила баба Галя.

— А як і так?

– Ох! І в кого?

— Зрозуміло, в кого, — пробурчала Марія Андріївна. – У дівчину цю.

– Ба-а-а!

Баба Галя сплеснула руками і впустила себе в крісло.

– Ой, ой, погано мені, ой серце … Ілюшенька, ой, подай водички, ой, та як же так?! Ой, охмурила, зміюка підколодна, ой байстрюків своїх повісити на тебе вирішила, ой помирааааююююююю!

— Чого ж ти з нами робиш, Ілюшо, — сказала баба Маша.

У неї сцени із закочуванням очей виходили ненатурально, старенька про це знала і тому працювала на підхваті та на других ролях.

— Хіба ми для того тебе всією родиною плекали, щоб відьмі цій віддати?

— Жодна вона не відьма. Та й діти не її. Прийомні…

— Ой, ой, серце, — вів далі баба Галя.

– Це вона сама тобі сказала? Хіба можна гуляючій вірити? Їй аби захотіти тебе! Ти у нас хлопець видний! А що не відьма, це вона теж сказала?

— Вона навіть не знає про мої почуття!

— Аякже, не знає. Мабуть, сама приворот і зробила.

— Тітоньке, якби вона справді могла отримати, кого захоче, невже не вибрала б когось краще? Самі бачили, які люди до неї приїжджають?

Але стареньких було вже не зупинити.

– Ох, Маша, швидку викликай. Сил моїх нема!

Вперше Ілля задумався про те, що рідна дочка баби Галі недарма поїхала за океан. І тітка якось обмовилася про причини, тільки він їй не повірив. Як же милі старенькі. Але виявилося, що правда в її словах все ж таки була. Така театральна вистава витримати під силу не кожному, особливо, коли її влаштовує рідна і дорога серцю людина.

– Ну вистачить, – жорстко сказав він.

Ніколи Ілля не розмовляв у такому тоні з тітоньками, і обидві вони зненацька притихли.

– Вранці піду і поговорю з Аллою, хочете ви того чи ні.

Але тут Ілля помітив, що бабуся справді спала з лиця. Зблідла, навіть голосити перестала. Тільки стогнала.

— Ох, Галці погано! Ілля, заводь мотор!

Ілля чортихнувся і підхопивши стареньку під плече, допоміг їй підвестися і дістатися машини.

— У нас фельдшер у сусідньому селі є, до нього швидше буде, — сказала баба Маша.

І Ілля помчав по дорозі, піднімаючи клуби пилу.

— Ой, ой, погано, — стогнала Галина Андріївна.

— Там у кишені за сидінням мінеральна вода лежить. Баб Маша, дай їй попити, – скомандував він.

Старенькі завозилися, почувся шиплячий звук кришки, що відкривається.

— Ой, ой…

Ілля гнав, що було сил, намагаючись не розтрусити тітоньок на вибоїстій дорозі, принагідно набираючи телефон фельдшера, який весь час був зайнятий.

Ось уже й будиночки сусіднього поселення здалися попереду.

— О, а от і Степанівно! Гальми, синку, гальмуй!

Ілля зупинився якраз біля жінки, що йшла дорогою, з кимось жваво спілкуючись телефоном.

— Степанівно, рятуй! Вмираю! Простогнала Галина Андріївна.

— Стривай Ленка, тут пацієнт. Де? Ні, на пенсію вийшла. Але вони весь час самі мене знаходять. Так, давай, давай. Передзвоню. Ну, що тут у вас? – суворо запитала вона.

– Галці погано.

— То чого ж ви таку спеку роз’їжджаєте, сиділи б удома, — пробурчала фельдшер і дістала з сумки тонометр. — Ану, давай сюди руку.

Жінка порахувала удари серця, дивлячись на стрілку, що сіпалася.

— А що це у нас тиск скаче?

— Так от, перенервували трохи, — лебезіла баба Маша.

— Заспокійливі пити треба, якщо такі нервові.

— А зараз що робити? – схвильовано спитав Ілля.

— Що? Везіть її до мене. Я укол поставлю.

Весь день провозився Ілля зі своїми тітоньками: у Степанівни поставили укол і дали відлежатися, потім, на настійну вимогу фельдшера, заїхали до лікарні, щоб почути, що все зроблено правильно і додаткової допомоги пацієнтці поки не потрібно, потім до найближчої аптеки гак зробили, Степанівні за праці презент відвезли, тому вже надвечір повернулися.

Ілля не хотів відкладати розмову з Аллою на вечір, але біля її будинку вже стояв припаркованим новенький автомобіль.

— Ти подивися, знайшла-таки Алка когось краще за тебе, Іллюша, — зауважила баба Маша, виглядаючи у вікно.

Хлопець підійшов, сперся на підвіконня і не зміг відвести погляду.

Чоловік, який приїхав на новому автомобілі, тримав Аллу за руку прямо перед її домом.

— Пропозиція робить чи що? – здивувалася Марія Андріївна.

Тут навіть баба Галя підвелася з крісла і підійшла до Іллі.

– Ну ось, бачиш? А що ми тобі казали?

– Це ще нічого не означає, – сказав хлопець. – Мало, що там відбувається. І взагалі, негарно це, за людьми підглядати.

Він відійшов від вікна.

— А ми й не підглядаємо, Іллюша. Відкрито дивимося. Адже вони й не ховаються. Сором’я якась…

***

Всю ніч Ілля промучився. Все прокидався, виглядав потай з-за фіранки. Тільки новенький автомобіль нікуди не подівся. І вранці, коли хлопець глянув у вікно, машина ще була на місці.

– На ніч залишився, – прокоментувала тітка Маша. – Чого з неї візьмеш? Гуляча.

Наступного ранку Іллю вже чекали на роботі. Він мовчки зібрав речі та поїхав до міста.

Усю дорогу намагався викинути з голови Аллу і її слова «доля все одно тебе до мене приведе».

***

Життя знову увійшло до свого ритму. Дні бігли за днями.

На роботі суцільні аврали то до ночі затримається, то всі вихідні пропрацює. Вже й дні тижня почав плутати.

— Іллюша, що ж ти так убиваєшся? Адже згориш на роботі, — проворкувала Анфіса, співробітниця з відділу постачання.

— То хто, як не я? Та й гроші потрібні.

— Що ж ти не попросиш директора, щоб він тобі підняв зарплату? Адже ви друзі.

— Та якось ніяково. І думаю, якби міг, він би й так підняв. Мабуть, не закладено до бюджету підвищення.

— Хм, — насупилась дівчина. – Дивно. А ось Наденьку, за якою він останнім часом ухльостує, підняв. Ну, це інше, звісно. Мабуть, вона заслужила…

Ілля насупився. Але все ж таки продовжував робити звіт, намагаючись не відволікатися ні на Анфісу, ні на ту інформацію, яку вона принесла.

— Ой, а ще дівчатка з бухгалтерії казали, що Валері він збільшив оклад. Навіть не знаю, з чим це пов’язано.

Ось тут Ілля напружився. Нещодавно Костянтин, директор підприємства, поділився, що виявляється Валера, найбезладніший співробітник, якого не раз подумували звільнити за промахи, які коштували компанії грошей. за кохану команду. І що ж тепер виходить? всіляко підтримує директора, прикриває йому спину, горбатиться, переробляє, зарплата — кіт наплакав.

— Ти чого хотіла, Анфісо? – грубо спитав Ілля.

— Та ось, думала запропонувати тобі авантюру. Маю один постачальник на прикметі, хочу його протягнути.

— Що постачає?

– Запчастини…

— Так ми вже маємо постачальників…

— Саме так, Ілля. Навіщо брати нових, якщо старі влаштовують, так? А якщо я скажу, що щомісяця тобі зверху буде ще одна зарплата на картку падати? Якщо вже твій друг не хоче тобі допомогти… Йому, до речі, ніякої шкоди. Постачальник справді надійний. Я з ними на попередньому місці роботи співпрацювала. Умов Костю, ви ж друзі, він тебе послухає.

Ілля замислився. Грошей компанія не втрачає. Друга про збільшення просити не доведеться. Усім вигідно. І все ж занадто це просто звучить.

– Я подумаю.

– Добре. Але тільки вирішуй швидше, що у вівторок увечері старі постачальники приїдуть пролонгацію договору підписувати. Треба до цього часу все вирішити.

Ілля відкинувся на стільці, потер віскі.

— У понеділок скажу про своє рішення.

Анфіса пішла, залишивши за собою шлейф солодких парфумів, а у хлопця на душі стало неспокійно.

«Солодко стеле та твердо спати», — подумав він.

Душа вимагала відмовитись, а образа на друга за те, що заради спідниці та хокею чужим людям зарплату додав, а для друга й пальцем не поворухнув, змушувала задуматися над пропозицією. Корпіти над звітом Іллі зовсім перехотілося.

– Як зробити вибір? — спитав він уголос і в голові відразу спливло обличчя Алли.

Ілля вимкнув комп’ютер, закрив кабінет, здав ключі охоронцеві, перевірив, скільки бензину залишилося в баку. «Якраз нещодавно заправився. До села вистачить», — вирішив він, стрибнув в автомобіль і помчав геть із міста.

На землю вже опустилися сутінки, коли дорога повернула до поселення. У цей момент у дзеркала заднього виду вдарило світло фар. Автомобіль швидко наганяв, а в селі так і зовсім обігнав Іллю.

— Знайомий позашляховик, — подумав хлопець.

Так і сталося. Водій припаркувався просто біля будинку Алли. Ілля поставив свою ластівку біля паркану тітоньок і хотів уже будити родичок, та якесь почуття ревнощів, незнайоме йому до цієї хвилини, змусило хлопця потай прократися ближче. Навіщо – і сам не знав.

Сховався за кущем бузку, що стирчав із сусідського палісадника на добрих півметра. За густою зеленню в напівтемряві його було не розрізнити.

— Алло, виходь, — наполегливо просив незнайомець, притискаючись до дверей ворожки.

Ілля його тон одразу не сподобався.

Чоловік саданув черевиком по косяку.

— Ну, навіщо ви прийшли, — прошепотів жіночий голос. – Я вам все сказала і додати мені нічого! Будь ласка, не заглядайте у вікна, діти лякаються. Їдьте.

— Та я чхати хотів на твоїх дітей, — заревів чоловік. – Ти мене в цю ситуацію вплутала, ти мене з неї витягнеш! Відповідай! Що я маю тепер робити?

Двері відчинилися. Тонка жіноча фігурка з’явилася на ганку.

– Тихіше, не будіть малюків.

Було чути, як Алла намагається стримуватися, говорити спокійно та ввічливо, але іноді голос її ледь помітно тремтів.

— У вас був вибір, я вказала, яким шляхом слід йти, але ви не послухали.

— Так подивися ще раз, і скажи, що мені тепер робити! Який вибір зробити, я послухаюсь!

— Зараз у вас немає вибору, доведеться брати відповідальність за своє рішення.

– Ах ти не хочеш по-доброму, так буде по-поганому, – прошипів чоловік і, стиснувши кулаки, пішов на Аллу.

— Ану, кажи, як усе виправити?

Стиснувши кулаки, чоловік наступав на дівчину. У кімнаті заплакала дитина. Дівчина зачинила за собою двері, щоб він не потрапив усередину, втиснулася в одвірок.

– Алло, тобі потрібна допомога? – Вигукнув Ілля, виступаючи через своє укриття.

— Це що за хмир? – Запитав чоловік, але зробив крок назад.

— Цей хмир тобі зараз шию намилить, якщо не втечеш, — процідив Ілля крізь зуби, піднімаючись на ганок і перегороджуючи мужику шлях до будинку, закриваючи Аллу спиною.

Він розправив плечі і постарався зробити такий суворий вираз обличчя, щоб у бешкетника не виникло бажання продовжувати суперечку.

— Поталанило тобі, що я руки бруднити не хочу, — вигукнув незнайомець, відступаючи до машини, сплюнув зло і сів у автомобіль.

Ще кілька секунд він свердлив очима парочку, а потім завів двигун, різко натиснув на газ і вирулив на дорогу.

— Ти гаразд? Що це за тип і що йому від тебе потрібно було?

Алла підійшла і раптом притулилася до Іллі.

— Я йому дивилася долю, — прошепотіла вона і замовкла.

Ілля стояв, боячись ворухнутися і злякати цей момент. Він думав, що вона вирішила нічого не розповідати, та Алла продовжила.

— Цей чоловік не знав, чи варто йому погоджуватися на переїзд до іншої країни. Приїхав, щоб я допомогла йому ухвалити рішення. Але я побачила у його долі зовсім інший вибір. Він часто пив, а потім творив всяке, не пам’ятаючи себе… Я відразу сказала, що доля хоче дати йому шанс, раз привела до мене. Що йому треба кинути згубну звичку, що тільки так він уникне страшного. Я побачила, що з його вини загине людина, і це зруйнує її життя.

У Іллі по спині пройшлися мурашки.

– Він не послухав?

— Тієї ночі він не хотів йти, вимагав, щоб я відповіла на те запитання, яке він ставив. Я сказала, що йому треба поїхати додому і все обміркувати. Але хіба переконаєш людину, яка тільки себе чує? Добу біля моїх дверей простояв. Страшно було. Адже знала, що на той світ когось зведе незабаром. Але поїхав таки. Напився і людину збив. Шукають його.

— Потрібно допомогти правоохоронним органам. Пошукати свідків.

— Сміливий ти. Безстрашний занадто.

— Такі на тих, хто сильніший, не нападають. Побачив, що жінка, що допомогти нікому, ось і почав показувати, хто тут найголовніший, а як хтось більше з’явився, то одразу в кущі. Знаю таких. Бачив.

Алла підвела голову і подивилася Іллі у вічі.

– Навіщо приїхав?

Питання було закономірним, але таким несподіваним після цього моменту єднання, що хлопець не одразу знайшовся, що відповісти.

— До тебе… за порадою. Ти казала, що якщо вибір потрібно зробити, можеш пораду дати…

Дівчина взяла його долоню, придивилася до лінії.

– Відмовся. Хоч би як солодко співали, чого б не обіцяли – не погоджуйся.

Ілля похмурнів. Йому й самому здавалося, що пропозиція Анфіси про залучення нового підрядника пахне погано. Він ніколи б і не погодився на таке, але шеф, з яким вони товаришували вже багато років, підвищив зарплату вертихвостці з бухгалтерії та прогульнику з постачання. Якщо вже кому й мали бути потурання з особистих міркувань – то це йому, Іллі. Ніхто, крім нього, не намагався зробити все своєчасно та якісно. А він не хотів Костю підставляти. Дружба із начальством – складна штука.

Після того, що дізнався, не хотів переробляти більше за копійки. А залучення нового постачальника замість існуючого обіцяло непогану вигоду. І робити особливо нічого не потрібно. Всього поговорити з Костею і переконати, що з новим буде вигідніше, але так само надійно.

— Отже, відмовитись…

– Вибір завжди за тобою, – відповіла Алла і відпустила його руку. Я можу тільки підказати, який шлях кращий.

За будинком голосно цокотів цвіркун. Долинав звідкись запах скошеної трави.

— Гаразд, піду я до тітоньок, пізно вже.

— Нема чого будити стареньких, — заперечила Алла. – Можеш переночувати в мене.

Дівчина відчинила двері і ввійшла всередину, не вдавши її за собою. Ілля озирнувся на будиночок двоюрідних бабусь і вирішив, що Алла має рацію. Старим важко знову заснути, якщо щось розбудило в неврочну годину.

Він невпевнено ступив усередину.

— Ось лягай на гостьовий диван, — сказала господиня, застилаючи ложе простирадлами, випраними в річці і висушеними на сонці.

Запах від них ішов дурманливий, наче на лузі в траві руки розкинув. Ілля поклав голову на подушку. У дитячій було тихо. Четверо прийомних шибеників, яких так самовіддано виховувала Алла, міцно спали. У кімнаті дівчини також стояла тиша. Хлопець ніяк не міг заснути. У голові все крутилася розмова з Анфісою, гроші, які вона обіцяла. І раптом рипнула половиця. Він загострив вуха. Скрип повторився. Двері спальні тихо відчинилися, місячне світло впало на підлогу, змалювавши тонку фігурку.

Алла пройшла кімнатою, сіла до нього на диван.

— Теж не спиться? – Запитав Ілля і відкрив ковдру.

Дівчина шмигнула до нього під бік.

***

До світанку Ілля так і не заснув, тихо підвівся з ліжка, вийшов з дому ворожки, подихав сільським повітрям на ганку, сів у машину і помчав назад, у місто.

Думки його були прив’язані до того, як вчинити. З одного боку, він не особливо вірив у ворожіння та різні чудеса. Якщо вже у що вірити. То треба побачити це на власні очі. З іншого боку, багаторічна дружба з Костею теж була йому дорога. Крім того, виходило, що друг призабув, кому завдячує багатьма угодами. Але це не привід куховарити справи в нього за спиною. Нехай навіть від цих справ усі виграють.

Він струснув головою, щоб відвернутися від непроханих дум. Згадав тепло Алли, але помріяти не дав телефонний дзвінок.

— Привіт, Ілля, — пробурмотіла Анфіса, — Спиш?

– Ні. Ти щось хотіла?

На тому кінці жінка хмикнула.

— Дзвоню дізнатися, що ти вирішив.

– Ось зараз прямо? У неділю вранці?

— Великих справ чекати не будуть, як і великі гроші. Потрібно зараз відповісти.

– А що за поспіх?

— Представники постачальника вийшли на Валерика. Адже зараз він головний лідер директора. У таку рань просто додзвонитися не можуть. Але я впевнена, що він погодиться. Про тебе переживаю. Йому і підвищення зарплати, і бонуси від постачальника, а ти так і залишишся недооціненим співробітником. Ну, що? Кажу їм, що ти згоден?

— Я обдумав твою пропозицію, Анфісо. Дякую тобі величезне за таку можливість, це справді дуже щедра пропозиція, але я все-таки відмовлюся.

– Впевнений? Відмотати назад не можна буде.

– Впевнений.

— Ну, дивись. Я зробила все, що могла.

Ілля відключив дзвінок. Він уже під’їжджав до будинку. Під’їзд, двері, ключі у замок, поворот.

“Нарешті можна розслабитися”, – подумав чоловік.

Черевики геть. До такої матері сорочку і штани. Він пройшов у спальню і впав на ліжко, не намагаючись розправити ліжко.

Снилася літня спека. Дерева біля річки та непомітна стежка між ними. Трави лоскотали босі стопи, у гілках співали птахи.

Ідилію порушила наполеглива вібрація. Ілля неохоче розліпив повіки і подивився на екран телефону.

А коли побачив, хто дзвонить, одразу прокинувся.

– Алло, Костю? Привіт, ти чого дзвониш ні світло ні зоря, — промовив Ілля заспаним голосом.

— Час бачив?.. Слухай, Ілюх. по дрібниці шкодиш компанії.

– Чого? Костю, це жарт якийсь?

– Мені не до жартів, завтра приїжджай за документами, розрахую тебе.

Ілля здивувався. Він ніби потрапив у поганий сон. Навіть моргнув кілька разів, щоби переконатися.

— Скажи, в чому ти звинувачуєш мене?

— Слухай, пунктів багато насправді. Ти весь час розтягуєш процес, щоб підзатриматись, у вихідні приходиш.

— Стривай, ти ж сам мені доручення давав…

— Так, але як я зрозумів, ти навмисне робив все повільно, зарплата у тебе невелика, і ти вирішив добирати подвоєною оплатою за рахунок вихідних, га? Я не суджу тебе, просто дружба дружбою, а служба… Ну, ти розумієш… До того ж, мені стало відомо про твої махінації з запчастинами. А я гадав, чому у нас усі тендери один і той же постачальник виграє. Виявилося, ти і там гріш забити. Вибач, Ілля, але це вже перебір. Я тебе другом вважав, але після всього, що відкрилося.

— Ні, Костю, якщо це жарт, ти скажи зараз, доки я мене інфаркт не шарахнув.

Ілля чекав, що ось-ось директор розсміяється і повідомить, що розіграв його, що насправді бачить усі його заслуги та підвищить йому зарплату, але цього не сталося.

— Просто приходь по трудову книжку завтра в офіс, — сказав директор і закінчив розмову.

В повному здивуванні Ілля дивився на свій телефон і не вірив, що все це відбувається насправді. бути зовсім інакше! Але тепер було пізно. роботи, як спробу витягти трохи грошей із фірми.

— Та хто на це піде? Кому здалося сидіти на роботі у вихідні? — сердито гаркнув Ілля.

І відразу згадав співробітниць, яким залишався рік-два до пенсії. Влітку вони пропадали на дачі, але всі зимові вихідні тягалися на роботу, як багнет, щоб підкопати грошенят. Він ніколи їх не засуджував, хоч і знав, що більшу частину часу тітки просто плутають за чаєм на кухні.

– Ось і ти тепер потрапив до їхньої категорії, – сказав він сам собі.

Подивився на годинник. Виявилось, що примудрився проспати майже до полудня. Так його вимотало те рішення. І, головне, заради чого він відмовився?

— Я цього замовчувати не стану. Усі результати роботи у мене на комп’ютері. Якщо потрібно буде – доведу кожну витрачену годину. І про Анфісу з її махінаціями все викладу. А там, хай вірить, кому хоче.

Зазвичай Ілля не пив. І тим більше ніколи не робив це на самоті, але після такого дістав пляшку з далекого кута шафи і почав методично напиватися. Ближче до ночі він знову згадав про Аллу.

— Ось відьма. Обдурила!

У голові навіть майнула шалена думка: «А чи не поїхати до неї і чи не влаштувати сцену, точнісінько, як той нещасний мужик, якого злякав днем ​​раніше». Але п’яним за кермо сідати все ж таки було нижче його гідності.

Ілля пив, поки голова не звисала над столом, наче налита свинцем. А потім його лоба повільно опустився на руки.

***

Такого гидкого відчуття у роті Ілля не відчував із студентських часів, коли з однокурсниками вони пили все, що горить, а потім ще заливали це пивом.

Він розплющив очі. Голова була важка, підніматися зі столу рішуче не хотіла. Сонце давно перемістилося до зеніту. Це говорило про те, що Ілля проспав роботу. Усвідомлення накрило його з головою. За кілька секунд у голові промайнули всі події минулих днів. І Анфіса з її пропозицією, і Алла з її порадами, і Валера, який до останнього виглядав Іванком-дурником, а на перевірку виявився тим ще стратегом. Так грамотно виставити Іллю у чорному світлі перед тими, хто давно його знає, зуміє не кожен.

У скронях стукало. Ілля добрався до холодильника. З їжі в ньому лежали тільки грати яєць та засохла морквина. У шафі знайшлася упаковка локшини, що швидко заварюється. Він запарив її окропом.

— Усе, як у старі добрі часи. З похмілля, на дошираку і безробітний, — пробурчав він, підтягуючи вилкою довгі кучеряві макарони.

На те, щоб зібратися, пішов якийсь час. Але Ілля не поспішав. Та й навіщо, адже Костя вже все собі вирішив. Навряд чи його слова будуть почуті та сприйняті всерйоз. Скоріше прозвучать як виправдання.

Але як би він не відтягував момент краху останньої надії, йти на зустріч було потрібно.

Ще не увійшовши до будівлі, Ілля раптом зрозумів – щось не так. Занадто жваво курці обговорювали якесь актуальне питання. Але тепер Іллі було все одно, які пристрасті творяться на роботі і він просто пройшов повз, поки мужики були зайняті розмовами, не помічаючи нічого і нікого довкола. У кабінетах теж діялася якась паніка.

Але й на це Ілля вирішив не реагувати. Він пройшов безпосередньо до кабінету Костянтина. Тільки директора на місці не виявилося. Чоловік вийшов, озирнувся. Офіс нагадував потривожений вулик. Гудів і вібрував.

Ілля пройшов до відділу кадрів і, не спромігшись постукати, зазирнув.

— Марино Львівно, привіт. Я за документами.

– Так-так, проходь, Ілля. Костя вже передав мені інструкції. Ось угода сторін. Підпишеш?

– А які у мене варіанти? До речі, де він сам? Я думав перекинутися з ним кількома словами.

Жінка подивилася на Іллю поверх окулярів.

— Гаразд, все одно хтось розповість. Вони тут уклали договір на постачання запчастин із новим контрагентом. Саме сиділи, обговорювали майбутні проекти. І раптом упала людина зі слідчого комітету. Усіх, хто був на тій нараді, попросили проїхати до відділу… Телефон у Костянтина Дмитровича недоступний. Коли повернеться – не знаю. Тож якщо хочеш, я відзначу тобі день, як відпрацьований. Приходитимеш, поки він не повернеться. Адже ти в курсі всіх справ більше, ніж будь-хто.

— Дякую, Марино Львівно, ціную. Запам’ятаю вашу доброту. Але залишатися, коли женуть, не збирається.

Він підписав усі потрібні документи і вийшов геть.

Чоловік уже пройшов метрів триста, коли почув за знайомим голосом.

– Ілля! Стривай! Ілля!

Костя наздогнав його. Весь скуйовджений, з винним виглядом він дивився, не знаючи, що сказати.

– Я підписав папери, – відрізав Ілля.

— Стривай ти! Я ж не знав, що вони навмисне під тебе копають! Анфіска ця з Валеркою. Щоправда, не знав! Ти б чув, що там у слідчому діялося. Мене звинуватити у пособництві намагалися, але в них не вийшло! Чесно кажучи, я так і не зрозумів, що там за схема ухиляння від податків, але, якщо чесно, і знати не хочу! Як у бруді забруднений. Сказали, ще викличуть. Цих двох там поки що тримають, але також відпустять. Ох, сподіваюся, скандал на нашу репутацію не вплине…

— Костю, навіщо ти мені це все розповідаєш?

— Я порву твою заяву, Ілюхо. Ти не йди, будь ласка, я неправий був.

Ілля дивився на друга і не знав, чи радіти з того, що все вирішилося, чи засмучуватися, що директор із самого початку припустився думки про його некомпетентність і недбалість. Адже він сам нещодавно так само дозволив собі погано думати про Аллу.

– Добре, Костю. Тільки зваж, залишуся на своїх умовах.

— Зарплату додам, помічника, щоб ночами не засиджувався, найму.

— І ще дещо…

***

У селі Ілля не з’являвся вже три тижні. І тремтячи на курній дорозі, думав, як же прийме його Алла. Все-таки втік, не попередивши. Він не мав її номера телефону. Але коли поруч мешкають дві твої родички, хіба це проблема? І все-таки за цей час він жодного разу не зателефонував.

Чоловік побачив її здалеку. Тонка фігурка схилилася над грядками. Серце защеміло в грудях.

Він проїхав повз будинок своїх тітоньок і зупинився прямо перед її ганком. Пройшов надвір, став за спиною.

– Навіщо прийшов? – Запитала дівчина, не обертаючись і не відриваючись від роботи.

— Хочу, щоб ти подивилася мою долю. Навіщо ще?

— Більше не можу гадати по руці, дар пропав…

– Шкода, мені треба дізнатися, що буде далі.

— Я тобі й так скажу. Син у тебе буде.

— Та в мене й дівчата немає, — заперечив Ілля, і раптом його пронизав здогад. – Від мене? У тебе?

– У нас.

— То ж тобі по здоров’ю не можна!

Він був схвильований, радий і зляканий водночас. Пам’ятав, що Алла може не доносити та загинути разом із дитиною. Вона сама говорила йому про це.

— Тепер можна, замість одного дару мені дали інший. Тільки не пояснили, на що тепер жити. Але це нічого. Можна продавати молоко, яйця, сири варити. Нині натуральне цінується.

– Алло, виходь за мене, – несподівано для себе сказав Ілля.

— До міста не поїду. Душно мені там і дітлахам нема де гасати, світ пізнавати.

— Не треба до міста. Я продаю квартиру. І на роботі домовився, що тепер працюватиму винятково віддалено і по вісім годин на день, не більше.

— А як тітоньки? Як збираєшся піднести їм цю чудову новину, — зі смішкою в очах спитала дівчина.

– Їх я беру на себе. Вони тебе полюблять, коли впізнають. Вони просто не залишаться вибору. До того ж вони давно просили онуків.

– Тоді я згодна. Казала ж, що повернешся.