— Їдете? — скрипучий голос сусідки-пенсіонерки баби Маші, змусив Єлизавету здригнутися. Вона трохи ключі від квартири не випустила!

— Доброго ранку, Маріє Пилипівно, — нервово посміхнулася молода жінка, — так, ось вирішила, що нічого хлопцям улітку в місті нудитися. Ми до родичів до першого вересня!

Це було наполовину правду, а наполовину брехнею. Тому що Єлизавета справді взяла своїх дітей — дванадцятирічну Вірочку з восьмирічним Олексієм і купила квиток на потяг у саму, найглухішу — до райцентру одного, звідки ще дві години треба було їхати автобусом до села Кабан. А брехня полягала в тому, що жодної рідні, у якої можна було б влітку прохолоджуватися, у осиротілої півроку тому сім’ї не було. Свекри Єлизаветі прямо на похороні Михайла сказали — ми, мовляв, шлюбу нашого сина з тобою не схвалювали ніколи і твоїх нащадків за онуків не рахуємо, тож ні на що не розраховувай!

Єлизавета не розраховувала. Вона взагалі, відколи шість років тому Михайло пішов від неї до коханки (колишньою за сумісництвом донькою генерального директора у фірмі, де він працював), нічого практично від нього не отримувала і не чекала. Аліменти, так, якісь платив, але зарплата вона серйозно так підозрювала, була сірою.

Зустрітися із сином та донькою, зі святом малюків привітати, потурбуватися про них, коли Льоша потрапляв до лікарні з гепатитом, а Віра – з переломом ноги, отриманим, коли вчилася на роликах кататися? Яке там! Ні, колишній чоловік демонстрував до жінки, якої колись у коханні присягався і до дітей, яких так переконував її народжувати, цілковита байдужість.

І на тлі ось цього всього Єлизавета була чимало здивована тим фактом, що колишній чоловік, виявляється, згадав її у своєму заповіті! І залишив їй дім. Ну, як будинок – якийсь об’єкт нерухомості у селі Кабан. А крім того… Ну, більше на момент смерті у колись жирно так розбагатілого завдяки зв’язкам із коханкою, Михайла, не було — у сорок років чоловіка цього несподівано накрила пристрасть до азартних ігор, потім до цього додався алкоголізм, коханка від нього пішла, а потім — ранній інфаркт із летальним кінцем і все! Батькам своїм, до речі, Михайло взагалі нічого не залишив, окрім особистих речей. І на тлі цього вони, до речі, коли тоді зустріли Єлизавету біля кабінету нотаріуса, брудно, всіляко вилаяли, мовляв, ти з нього завжди гроші тягла і тепер, ось останнє забираєш!

— Тут ви не маєте рації, — стримано відгукнулася вона, — я з Михайлом останніми роками взагалі навіть не розмовляла і не бачилася. Тож не уявляю, чому він так вчинив. Можливо, залишки совісті прокинулися… Але від спадщини я, простіть, відмовлятися не стану. Заради дітей!

І тепер прийшов час особисто побачити цей таємничий об’єкт нерухомості, який, здається, був побудований ще в п’ятдесятих роках минулого століття. І Єлизавета не чекала там знайти нічого гарного! Але їхати треба було. Разом із дітьми. І скоріше!

Колись Єлизавета чула теорію у тому, що у власній долі людина часто копіює шлях своїх батьків. І схоже, це був саме її випадок! Адже їх із мамою теж тато покинув. А потім мама билася, про себе забуваючи, аби тільки дочку підняти… Але померла, отак і не дочекавшись онуків. Онкологію запустили. Це, до речі, був маленький такий страх Єлизавети — що з нею те саме станеться і тому вона лікарів проходила про всяк випадок чотири рази на рік.

І взагалі-то, Єлизавета мала пристойну професію — бухгалтер, але в якийсь момент, близько двох років тому, стало жити раптом так важко, що вона не витримала і влізла в кредити. Спершу картки банківські були, потім — усілякі дрібні конторки, що видають позики за п’ятнадцять хвилин… Ну, а скінчилося все дуже передбачувано — зіпсована кредитна історія, дзвінки на роботу… Начальник сказав — мені така ганьба не потрібна, пиши заяву з власного! А потім якось у двері постукали вони — колектори.

І так, Єлизавета знала, що теоретично ці люди не мають права грубити, загрожувати і залякувати! Ось тільки їй якісь безмежні колектори попалися і вона вирішила, що краще, мабуть, їй з дітьми відсидітися влітку десь подалі. А до осені… Загалом, Єлизавета дуже сподівалася, що грошей від продажу хатинки в глушині вистачить для того, щоб з усіма боргами розрахуватися. І тоді заживуть! Тоді все буде гаразд!

І ось нарешті вони були на місці. Ось тільки на місці з’ясувалося, що будинок знаходиться не в самому селі, а на порядному віддаленні. І новину цю Єлизаветі повідомив Федір — мужичок, який зустрівся в автобусі. Він був єдиною людиною, яка разом із ними зійшла в селі Кабан, а потім автобус розвернувся і назад поїхав — село Кабан було кінцевою зупинкою.

— Ви що ж, — Федір, кашлянувши, почухав у потилиці і покосився на дітей, — з дітьми, та до нас, у тому самому будинку жити?!

— Вибачте… Ви про що? — розгубилася Єлизавета, — чому ви вирішили, що я вчена чи екстрасенс? Взагалі-то, — додала вона, не давши йому відповісти, — мені просто чоловік цей будинок заповів…

— Та я так просто сказав, вибачте, — зовсім знітився дивний попутник, — чоловік, значить… — замислився Федір, — чоловік… А-а! Той міський, який із вусами щось?

– Думаю, так, – кивнула Єлизавета. Чоловік її справді, скільки вона його пам’ятала, носив вуса.

— Чому він помер?

– Від інфаркту.

— Бач, ти! Але ж не старий ще був, ніби… Співчуваю, отже, вам, як удові! — тяжко зітхнувши, Федір поліз у кишеню куртки і вийняв жменю карамелек, — і дітям, як сиротам, значить…

— Дякую, — сказав Льоша і забрав цукерки.

– Льоше! Ти що таке кажеш? Припини, – зашикала на нього Єлизавета і густо почервоніла – вона терпіти не могла скаржитися стороннім. І дітей навчала того ж, — так, ви кажете, далеко будинок?

— Наскрізь село пройдете, — жестикулював Федір, описуючи шлях-дорогу, — і там, значить, буде березовий гайок. Суниці там у сезон – море! Її, отже, оминете і побачите дорогу. По ній і йдіть! А там, значить, біля самої галявини буде він, дім то… Ой, та що я кажу! — махнув він рукою і не питаючись, підхопив обидві важкі дорожні сумки, — давайте на допомогу! Смеркає вже… А ви, самі коли підете, то по-черепашьї, вибачте, дістанетеся…

І взагалі-то, Єлизавета звикла сама впоратися зі всіма своїми проблемами. Але прямо зараз вона до того відчувала себе розбитою, втомленою… Вона була буквально на життєвому роздоріжжі! Що вона погодилася? І потихеньку рушили вперед.

А по дорозі, коли зустрічався хтось із місцевих, Федір кивав їм, говорив, мовляв, так, повернувся, обстежив у місті спину, потім усе розкаже… І заразом кілька разів представив свою супутницю — мовляв, це ось господиня того самого будинку, вдова тієї людини, яка ним раніше володіла! І ось що було підозріло — щойно люди чули про це, то вони дивилися на Єлизавету… дивно дивилися! А одна бабуся, що їм зустрілася, та й зовсім плюнула собі під ноги і буркнула:

— Бач, зовсім з глузду вижили! Вже й дітей не шкодують.

— Федір, — звернулася до свого несподіваного помічника Єлизавета, коли вони вже вийшли з села, минули гай березовий і попереду замаячив темною плямою будинок, — поясніть мені, будь ласка, що відбувається? Чому мені здається … Загалом, чому на нас так все дивилися?

Федір цокнув язиком. Потім зітхнув. Подивився на Єлизавету дуже уважно. І нарешті відповів.

— Значить, слухайте, як було… Дім цей раніше належав одній людині. Аркадієм його звали. Астрономом був. Професором! Він його в дев’яності купив. Думав, дача тут буде! Та не склалося. Потім, як ми зрозуміли, Аркадій цей був боржником вашого чоловіка і будинок йому продав за безцінь, бо не було чим борги віддавати. Ну а чоловік узяв, вибачте, взяв його чисто від жадібності! Тому що сам ніяк не пристосував ні під що, так, стояло тут усе, як було до нього… Ну, приїжджали тут ніколи всякі… А люди так дивилися, бо все це недобре!

— Що недобре? — насупилась Єлизавета. Вона з розповіді Федора мало що зрозуміла, — себто з будинком? Він що… — вона нервово посміхнулася, — як будинок із привидами? Знаєте, збоку — так схоже! Занедбаний…

— А ви кмітлива, — усміхнувся Федір, — ну, як вам сказати… Загалом із самим будинком проблем немає. А тільки… Місце саме таке!

– Село? – Запитала Єлизавета.

— Я б сказав, околиці наші. Вони… Погані. У тому сенсі… Бачать тут усілякі люди.

– Що бачать? — не витримавши, долучився до розмови Льоша, — привидів?

— Дурниці не кажи, — суворо сказала сестра, — привидів не існує!

— Ні, про привидів я особисто не чув, — відповів Федір.

Вони дійшли. Будинок був цегляний, міцний на вигляд… Але занедбаний. І ділянку перед ним не доглядали… А паркан — так, був поганий зовсім.

— Все, — Федір поставив сумки на ганок, — щасливо обживайтеся, як то кажуть! — і він збирався йти.

– Вам дякую, що допомогли, – сказала Ліза, а потім, не стримавшись, гукнула його, – стривайте! Так таки… Що тут відбувається? Що з цим будинком?

— Та я ж казав, — обернувся метрів із десяти Федір, — будинок ні до чого! Просто він… В епіцентрі він! Це… Аномальна зона тут у нас! НЛО літають, ось у чому річ! А будинок… Він їм найбільше, хіба що виходить, цікавий!

Адже могло бути й гірше, подумала Єлизавета, коли вони увійшли всередину. Так, цей будиночок явно вимагав ремонту! Тут були дерев’яні, скрипучі підлоги, через запилене скло ледве просочувалося сонячне світло, але в цілому, якщо привести все до ладу… От би було ще на що, сумно посміхнулася Єлизавета — вона не уявляла, на які гроші дітлахів у школу збирати, що вже тут про ремонт думати! А без нього вона точно знала — ріелтори та потенційні покупці почнуть серйозно збивати ціну! Гаразд, зітхнула вона, щось придумається, своїми силами тут все можна хоча б вимити, відчистити… А тепер ще треба було визначитися з тим, як саме тут жити в найближчі місяці.

Єлизавета, залишивши багаж у передпокої, вирішила насамперед вирушити на кухню… І ось на неї чекав великий сюрприз! Тому що тут виявилися новенький холодильник, газова плита, ще мікрохвильова піч, а також кухонний комбайн, інша дрібна техніка, плюс – мийка і каналізація були в відмінному стані.

– Дивно, – буркнула Ліза і насупилась.

Федір, їхній попутник, казав, що ні її небіжчик-чоловік, ні попередній власник будинком практично не користувалися. Але що ж, у такому разі, тут робить вся ця нова і не дешева техніка? Вона була відключена — як за тривалої відсутності господарів, але…

– Мамо! — у кухню влетів Льоша, — прикинь, я таке знайшов!

— Мамо, тут кімната якась дивна, — додала сестра, яка заглянула разом із ним.

Ну, що ще тут не так, із цим будинком?! Нахмурившись, Єлизавета пішла за дітьми. У будинку був лише один поверх. Син відчинив двері кімнати і… Єлизавета похолола!

Але не тому, що вікна тут були зачинені зсередини — забиті. А тому, що тут все було схоже на декорації з якогось голлівудського фільму про маніяків чи божевільних сектантів!

По-перше, дерев’яна підлога тут була пофарбована фарбою і покрита дивними символами та цифрами… У такій же тривожній манері були розписані стіни і навіть… стеля! А ще тут на стінах висіло безліч фотографій і малюнків, креслень… Єлизавета, продовжуючи хмуритися, вдивлялася… Літаючі тарілки?! Фотографії невиразних силуетів із великими головами? Газетні вирізки, зокрема — іноземними мовами… А ще все це було не хаотично розвішано, а явно… за якоюсь схемою чи системою! Всюди були різнокольорові кнопки, між окремими фотографіями були натягнуті червоні нитки, що ніби з’єднують їх.

Ліза охнула – вона мало не впала, запнувшись за протягнуті по підлозі дроти – вони з’єднували якесь дивне, громіздке обладнання, незрозуміло для чого призначене.

– Ух, мамо! Дивись, яка жах! — із захопленням потягнув її за руку Льоша і вона, як то кажуть, на своє лихо перевела погляд.

Там були вирізки з якихось журналів з написами в стилі: «Чупакабра розбушувалася!», «Сірі викрадають на досвіди людей!» та кадри з якихось відео. Схоже, з жахів, що у фарбах зображають усю цю жахіття…

Єлизавета похолола – їй частки секунди було достатньо, щоб зрозуміти – всі ці композиції створював якийсь псих! Невже це був її чоловік? Чи той попередній власник? Федір казав, що той був уфологом… Ліза багато про цих учених не знала, але завжди вважала їх чудиками — бо, ну, справді, як дорослі люди можуть на повну серйозність вірити на всю цю дичину?!

– Діти, ходімо, – сказала вона, – не можна тут нічого чіпати і дивитися! — додала вона суворо, коли вони затялися.

Подумати тільки! Навіть її розсудлива, така серйозна розумничка Вірочка, здається, зазнала нездорової цікавості до вмісту цієї кімнати.

Нарешті, вона витягла з приміщення дітей, зачинила двері і вирішила, що варто, мабуть, повісити на неї замок… Нема чого її хлопцям з цією всією паранормальщиною стикатися! Ще будуть потім кошмари снитися.

— Давайте, ходімо на кухню, — сказала їм мама, ніби й не було п’ять хвилин тому ніякого лякаючого відкриття, — я зроблю бутербродів. А то всю дорогу вас гойдало, толком і не їли!

Після того, як діти поїли, Єлизавета кожному видала за книжкою — дитячою книжкою, щоби читали та культурно розвивалися. А потім, коли син із донькою прочитали задану кількість сторінок і переказали їхній короткий зміст, вона поклала їх спати. І на сьогодні, вирішила Єлизавета, краще їм усім спати в одній кімнаті. Завтра вибере для дитячої тут приміщення — тут було всього три кімнати. А ще, подумала вона, вже провалюючись у сон, можливо, про всяк випадок, поміняти в хаті замки? А то мало…

І взагалі-то, зазвичай Єлизаветі не бачила снів. Ну, максимум, прокручувався у свідомості якийсь особливо напружений момент минулого дня, наприклад, вона могла довго-довго бачити уві сні, як стоїть у черзі на касі, а касирка — намагається повернути гроші за двічі пробитий йогурт… Але сьогодні все було інакше.

Сьогодні Єлизавета раптом побачила себе, що стоїть на лузі за селом Кабан. Стояла ясна та тепла літня ніч. Але в неї замерзли ноги, бо була боса. А ще вона раптом виявила, що одягнена у весільну білу сукню.

– Льоша? Віра? — вона раптом зрозуміла, що дітей із нею нема. І навіть уві сні зазнала страшного, знайомого, мабуть, кожної матері страху — втратити свою дитину, — Льоша! Віра! – закричала вона в нічну порожнечу, а потім…

Над головою зашуміло, Єлизавета підняла погляд і тут же заплющила очі – її зліпили яскраві вогні! І прямо над нею зависла, повільно обертаючись, величезна літаюча тарілка… А потім вона плавно, опустилася і застигла, метри зо три не дістаючи до землі… У ній відчинилися двері. І в сліпучому сяйві світла Єлизавета, що йде зсередини, розрізнила високий, стрункий чоловічий силует.

– Де мої діти? – Підібравши поділ сукні, вона кинулася до НЛО, – що ви з ними зробили?! Вони тепер чупакабри? — бідолашна матуся заливалася сльозами, — віддайте моїх дітей! Краще за мене замість них на Марс потягніть!

І коли вона промовила останні слова, то раптом почула сміх своїх дітлахів… А потім НЛО випустило сліпуче яскравий промінь світла і він, захопивши Єлизавету, підхопив її, наче пушинку, підняв у повітря і поніс усе ближче до тарілки, що літає… А потім вона прокинулася.

За вікном світило яскраво сонце і щебетали птахи. Це був просто сон… Маячний якийсь сон! Єлизавета розпливлася в усмішці — як здорово прокидатися в реальному світі!

Вона з дітьми поснідала — відкрила пакет молока тривалого зберігання та залила для всіх сухий сніданок — кукурудзяні пластівці. Потім вона повозилася для того, щоб підключити плиту і холодильник до електрики і здається, все працювало нормально.

– Я в магазин, – сказала Ліза дітям.

Вони дивилися похмуро. Тому що теж хотіли в магазин і взагалі на село подивитися! Але мама веліла зайнятися важливою справою — залишитися вдома і вимести весь пил, вимити всі підлоги… Вручила для цього відповідального завдання все необхідне — швабри, ганчірки, мітлу та відра.

А тут зовсім нічого так, розмірковувала Єлизавета, йдучи через село.

Магазинчик тут був єдиний і називався «У Томи». І за прилавком виявилася сама власниця Тамара. Це була пишна, усміхнена, привітна жінка, голову якої прикрашала старомодна мереживна накладка, а шию — три ряди бурштинових бус. Вона привітно посміхнулася Єлизаветі і сказала, що їй, як новенькій, зробить зараз знижку! Але дуже здивувалася і здавалась — була навіть засмучена, коли дізналася, що Єлизавета з дітьми не до когось із місцевих у гості приїхали, а оселились у хаті.

– У Том Самому Будинку?! — багатозначно виділяючи інтонацією кожне слово, перепитала Тома, — ви теж із цих?

— Та про яких цих усі говорять? – насупилась Ліза, – ні! Я не вчена, не екстрасенс і взагалі у літаючі тарілки не вірю! — вона схаменулась, що вийшло якось неввічливо, — вибачте, — додала вона, — просто вчора вже Федір налякав… Наповів всякого! А ви не знаєте, — вирішила вона обережно спробувати дізнатися, прояснити те, що її турбувало, — тут окрім мого чоловіка й того попереднього господаря хтось жив?

— Жив, — відповіла Тамара і подивилася на неї якось дивно, — Олександр і жив. Минулого літа у нас провів. І на ось цим на місяць-другий приїхати вирішив.

– Хто такий Олександр? – спохмурніла Єлизавета, – в якому сенсі, приїхати вирішив? Так дім же мій тепер!

Тома кашлянула. Сказала почекати, будь ласка, хвилинку — на неї чекали люди з черги. Вони, до речі, інші мешканці села Кабан, з живим інтересом слухали всю розмову.

— То він, може, не знає навіть, — визирнув з черги, звертаючись до Лізи, якийсь мужичок з рудою борідкою, — він же з нами майже не спілкується! Та й ми ось, нещодавно тільки довідалися, що помер колишній господар, дома то… Олександр же цей, як приїде, так максимум «здрастуйте» скаже, а потім — усе! Піде в будинок і бродить у лісі чи ще десь… Мовчить… А ми — не ліземо! Ну його… Мало, з ним поведешся — так блукаючи вогні потім тебе й потягнуть, як за груздями підеш!

— Ой, та помовчав би! — приєдналася до розмови якась тітонька в квітчастій сукні. — Сашко — дуже пристойний хлопець! Минулого року козу мою, Ромашку допоміг знайти. Ну, він, звичайно, не надто любить інших людей… Але такий уже характер! Натомість, — додала вона мрійливо, — дружині його пощастить. Не буде з чоловіками на рибалку ходити або в гаражі зависати, буде домашнім чоловіком … Ох, була б я років на двадцять молодше …

Єлизавета зовсім розгубилася. Та хто такий цей Олександр? І в якому це сенсі він тут знову збирається жити?! Ні, їй зовсім не потрібні були сусіди, та ще й у вигляді незнайомого якогось чоловіка!

— А ви не знаєте, коли цей Олександр має приїхати? — жалібно спитала Єлизавета, — чи, може, хтось знає його телефон?

— Телефон його в мене є, — відповів той самий рудий мешканець села, — я йому того року пояснював, де в місті запчастини треба купити… Виходило з ладу в нього це його… Устаткування, щоб за прибульцями полювати! Тільки може вам простіше буде з ним особисто? Я його, ось вранці, коли тещу в місто, проводжав і бачив. Він машиною їхав. Сказав, повернувся і в хату піде… У тещі моєї грижа знаєте яка? Ось, вона до професора поїхала, як його прізвище… А до цього — лікувалася трав’яним збиранням, дуже, до речі, дієвим! Ви, ось, самі…

— Як уранці бачили? — здивувалася Єлизавета, — як у хату піде?

Вона трохи зіставила час, коли сама пішла з дому, залишивши дітей самих… Діти! Єлизавета ахнула і кинулася з крамниці.

– Стій! — гукнула її Тамара, — ти забула покупки! І здачу!

Але Єлизавета її не слухала. Вся її материнська істота рвалася швидше повернутися до дітлахів! І що б там не говорили люди… Вона не збиралася дозволяти жодному дивному незнайомцю, тим більше — що схоже, саме йому належали ті лякаючі витівки… Загалом, вона не збиралася дозволяти йому залишатися у своєму домі!

До того часу, як Єлизавета дісталася додому, вона ледве могла дихати і серце, здавалося, просто зупиниться від невимушеного навантаження! Але вона не побачила припаркованого автомобіля та трохи заспокоїлася. Жінка злетіла на скрипучий ґанок, відчинила двері.

– Льоше! Віра! — закричала вона в порожній, як здавалося, будинок.

– Мам! Ми на кухні! – Почула вона веселий голос сина.

Єлизавета зітхнула з полегшенням — мабуть, діти вирішили ще перекусити, може залишками печива і, мабуть, цей Олександр ще не дістався додому. А може, йому зустрівся той же Федір і повідомив, що все, нова господиня приїхала і більше йому тут нічого робити? Ось тільки…

Ще не дійшовши до кухні, Ліза раптом вловила спокусливі запахи їстівного, що доносяться звідти. І спохмурніла. Тому що взагалі її діти готувати не вміли. Вона їм не довіряла просто — щоб не обпеклися, та щоби не переводили продукти! А потім, коли вона увійшла на кухню, то мало не впала. Бо там був незнайомий чоловік!

Так вони зустрілися поглядами. Перелякана Єлизавета трималася за серце, а він стояв зі сковородою в руці, на якій ще шипіла яєчня. І це Олександр?! Взагалі, їй він уявлявся іншим. Похмурий такий, можливо зарослий щетиною вчений з безумкою в очах, похмурий і ненормальний… Загалом, той типчик, якому хочеться порадити звернутися до психіатра! Але прямо зараз Єлизавета бачила перед собою молодого чоловіка, мабуть, навіть трохи молодшого за неї… У нього було світле волосся і сірі очі, він був одягнений у потерті джинси та просту білу футболку.

– Доброго дня, – він першим порушив мовчання, – гадаю, ви Єлизавета?

Вона кивнула головою. Забрала руку від серця. І озирнулася… А на кухні погосподарювали! Тут стало помітно чистіше. Стіл був покритий картатою лляною скатертиною і посеред нього стояла вазочка з польовими квітами. Прилади на чотирьох людей. Запаморочливий аромат свіжозвареної кави.

– Мамо! Сашко булочки пече, із родзинками! — Льоша, схопивши її за руку, потяг до столу, — уявляєш, я тісто заважав!

— Мамо, ти чого мовчиш? — насупилась Віра. Вона розкладала вилки біля тарілок, — це неввічливо, мамо!

– Доброго дня, – нарешті видавила з себе Єлизавета, – вибачте, просто я… Ви…

— Боюся, це я винен, — похитав головою Олександр, опускаючи сковороду з яєчнею з ковбасою та овочами в центр столу на підставку для гарячого, — заявився у ваш будинок і почав тут господарювати… Але я маю виправдання! По-перше, я був голодний, а по-друге, ваші діти тут самостійно намагалися варити манну кашу… Мало не спалили всі! Довелося втрутитися.

– Манну кашу?! – Здивувалася Єлизавета, – навіщо?!

— Тому що пластівцями не наїлися, а печиво скінчилося,— пробурчав Льоша,— а ти цілу вічність, як завжди, в магазин ходиш!

— Ось я й вирішив, що можна поєднати користь із доброю справою, — знизав плечима Олександр,

– І приготували сніданок… на всіх! – Закінчив за нього Єлизавета.

— І приготував сніданок на всіх, — повторив він, дивлячись їй у вічі.

— І спекли булочки?

— А що ж у цьому такого? Тісто швидке бездрожжеве.

– Мамо! Та сідай ти снідати, потім поговоримо! – поквапила її Віра.

І Єлизавета підкорилася. І раптом вона зрозуміла, що й сама пластівцями не наїлася і страшенно зголодніла! А може, подумала вона, це повітря свіже так діє? І поки снідали, Олександр ще раз порозумівся.

І з’ясувалося, до речі, що його машина була тут — просто залишив він її з протилежної від входу сторони будинку. І так, Олександр буквально ось до того повернення до села Кабан не знав про те, що господар будинку, з яким у нього був укладений договір оренди, помер! З приводу смерті колишнього чоловіка Єлизавети він висловив співчуття. А потім дещо додав…

Виявилося, що ні, Олександр не збирається покидати будинок!

— Чи бачите, адже я вже заплатив за оренду. За ті тижні, що проживу тут і за ті, що були відсутні… Знаю, звучить дивно, але мені просто не хотілося, щоб тут були сторонні!

Єлизавета кивнула головою. Вона не знала, чи сказав він це випадково чи навмисне… Але натяк був зрозумілий! Тільки ось, незважаючи на смачний сніданок (а булочки взагалі були незрівнянні!) вона не збиралася поступатися.

— Гадаю, я можу вам відшкодувати втрати. У сенсі, повернути те, що ви заплатили за оренду.

– Навіщо? — примружився Олександр, — я не збираюся їхати. Будинок великий! Не думаю, що ви мені заважатимете… А ваші діти, — він перевів строгий погляд на Льошу та Віру, — здаються цілком вихованими персонами.

— Ми виховані та гарні! — пискнув Льоша, — а чи правда, що у вас у машині телескоп?

— Правда, — відповів Олександр і назвав марку якісь ще технічні характеристики.

Єлизавета у цьому нічого не розуміла! А ось її син – любив зірки, читати і дивитися про космос любив і постійно просив телескоп … Тільки от не по кишені це їм було!

– Ого! Який крутий! А чи можна буде мені подивитися в нього? — з благанням простяг хлопчик.

– Та хоч щоночі, – знизав плечима Олександр, – якщо, звичайно, твоя мама дозволить мені залишитися… — на цих словах він перевів підступний погляд на Єлизавету, — я готовий, до речі, за незручності додати плату. І можу щонайменше тричі на тиждень готувати сніданки. Я не маю шкідливих звичок. Жінок водити не стану. Якщо потрібно – надам довідку від психіатра – нещодавно обстежився для дозволу на відвідування однієї наукової лабораторії у Бразилії. Але мені, повірте, я навіть присягнуться своїм здоров’ям готовий, що мені дуже потрібно залишитися в цьому будинку до кінця літа!

– Щоб спостерігати за НЛО? — випалила Єлизавета тоном, яким можна було зрозуміти — якщо позитивно відповиш, хлопче, то все ясно з тобою — ненормальний ти! І неважливо, наскільки шалено привабливим ти здається і які там довідки у тебе є.

— Щоб спостерігати за НЛО, — з усією серйозністю відповів Олександр, — і ще писати про них книгу. та наукові статті.

– Ясно, – кивнула Єлизавета, – ну добре… Залишайтеся! — додала вона з поблажливою усмішкою.

І подумала про те, що дуже шкода, що такий ось чарівний чоловік… Займається справжньою дурницею! Ні, особисто для себе його Єлизавета не доглядала, ні в якому разі! Вона взагалі вирішила зав’язати з особистим життям відколи її залишив чоловік. Обпеклася один раз, годі, тепер треба було про дітей подбати! Але все-таки… Варто визнати, що доведеться прикласти деякий опір для того, щоб перестати… заглядатися на цього Олександра… Бо вони точно не можуть мати нічого спільного! Вони навіть не потоваришують!

Взагалі, Єлизавета була здатна на імпульсивні рішення. Але це залишилося, як їй здавалося, в далекому юності… І що ж сталося тепер? треба? Спокусившись грошима? А про безпеку своїх дітей, та й про свою — чисто жіночу безпеку, ти подумала, називається?! і що, що цей Олександр, здається, освічена людина (у нього був докторський ступінь з астрономії, щось там про чорні дірки…). Єлизавета, цього вечора повертаючись перед сном, уже тридцять із хвостиком, ти мати, так що тебе за булочки з родзинками не купити і за посмішку мужню теж!

І все-таки Єлизавета не збиралася проганяти Олександр. у нього, тільки, питається, гроші на ці дурниці?!

Втім, як зрозуміла Ліза з розмови з ним, яка відбулася сьогодні, Олександр мав заможних батьків — вони його підтримували частково матеріально. І ще він справді писав наукові статті з астрономії, викладав десь, виступав із лекціями по всьому світу…

Це Олександр, до речі, обставив кухню сучасною технікою — хоч і жив потроху, але, бачите, звик жити з комфортом! Тільки Ліза цього не могла зрозуміти. Тому що вона б для комфорту ще шпалери в будинку поклеїла і меблі м’які нові додала б. Втім, гаразд… Яка мені справа, думала вона, вже засинаючи, до чужих грошей?

Ось прийде осінь, зумію до цього часу продати будинок і будуть у мене свої гроші!

І полетіли один за одним дні цього дивного сусідства! Єлизавета була збентежена, до речі, тим, що Олександр одразу ж вирішив зробити доплату за «незручне сусідство».

Єлизавета сходила в розташоване неподалік села фермерське господарство і дізналася у них, чи немає якогось підробітку на літо? Їй відповіли, що є — потрібна прибиральниця у цех, де чистять, пакують овочі. І вона з радістю взялася за цю справу! А за дітей не хвилювалася — Віра була вже достатньо дорослою для того, щоб доглядати брата. Графік був зручним — щодня, без вихідних, приходити лише години на чотири. Так що в цілому, можна було і відпочивати на свіжому повітрі і не проживати безглуздо заощадження останні, чого собі Ліза, як одинока мати з купою боргів, дозволити просто не могла!

І паралельно вона вже заздалегідь почала шукати, кому продати будинок … Тільки в агентствах нерухомості, коли дізнавалися, що він на околиці стоїть, в сенсі – далеко від села, так починали відразу ціну знижувати передбачувану ринкову. Ліза спершу сперечалася, але потім погодилася – вже все одно було, за скільки продавати!

А щодо Олександра, то він, попри всі сумніви, які періодично відвідували Лізу, виявився справді цілком пристойною людиною і дуже навіть хорошим сусідом! Неодноразово він, коли готував собі, пригощав її та дітей.

Потім, він часто дозволяв користуватися Льоші дивитися в телескоп … І взагалі, Ліза здивувалася, як же захоплююче Олександр розповідає про комети, інші галактики, планети … Якби тільки він не з’їжджав постійно з наукових тем на всі ці анти-наукові байки про прибульців! Втім, навіть про НЛО він примудрявся розповідати так яскраво та обґрунтовано, що Єлизавета кілька разів ловила себе на тому, що майже готова в це повірити.

— Отже, ви любите подорожувати, — сказала вона одного разу, — а де вам найбільше сподобалося?

– У кожному місці на Землі можна знайти щось прекрасне, – відповів він, – але поки що я планую вдруге подивитися Великий Бар’єрний Риф, там водиться стільки акул, вони просто чарівні створіння! А ще, гадаю, треба заглянути до Ісландії та на мис Горн…

Розмова відбулася увечері. Вони всі сиділи у вітальні і збиралися дивитись фільм — Олександр днями привіз із міста плазмовий телевізор. Ліза та сусід сиділи на дивані, діти на кухні — поралися з попкорном та напоями.

— Готово!— у кімнату зайшов із великою мискою Льоша, сестра за ним несла на підносі склянки з домашнім лимонадом — його навчив готувати Олександр.

І раптом у приміщенні замиготів, а потім — погасло світло. ТБ теж відключився.

– Ну, ось, – зітхнула Ліза, – я ж казала, що краще не вмикати сьогодні, в таку грозу!

Надворі вирувала негода з обіду. Але синоптики обіцяли — на ранок хмари розійдуться…

— Значить, залишається тільки запалити свічки,— посміхнувся Олександр, підводячись,— створимо потрібну атмосферу… Щоб розповідати страшні історії!

Єлизавета похитала головою – ось жартівник! Але в принципі, справді розумний, серйозний чоловік. І на шиї у батьків, як вона все-таки зрозуміла, він не сидів, дуже багато досяг сам. А ось що їй точно в ньому не подобалося, то це те… Що часом він так… Таке їй казав! Тобто нічого непристойного не звучало, але Єлизавета розуміла — Олександр має до неї певний інтерес. Тільки вона була категорично проти!

— Мамо, ти чому така бука, — спитав Льоша, опустивши миску з попкорном на стіл.

– Що? – Не зрозуміла і здивувалася Ліза.

— Брат запитує, чому ти з Олександром поруч така, ніби він може тебе вкусити, — пояснила Віра, поставивши поряд із мискою лимонад, — он, навіть на протилежному кінці дивана села! А навіщо? Зрозуміло, що він тобі подобається…

– Що?! – Округлила очі Ліза, – діти! Ви… Та що ви таке…

— Мамо, — посерйознішала Віра, — ми не маленькі вже й розуміємо, що тобі треба не тільки нас ростити, а й особисте життя в тебе може бути. І якщо в тебе з Сашком щось вийде… То ми не будемо проти!

— І в телескоп я тоді зможу дивитися хоч цілий рік, — замріяно зітхнув Льоша.

Єлизавета хотіла було сказати, що це не їхня, дитячого розуму взагалі справа, а ще вона встигла подумати, що ні, вона ні за що, бо вистачить — обпеклася одного разу! Але тут зовні особливо сильно загуркотів грім, а потім… Одне з вікон просто бризнуло осколками!

Діти та мама скрикнули від переляку! Льоша відскочив убік… А потім через вікно до приміщення влетіла сяюча куля світла…

Ніколи у житті Єлизавета не відчувала нічого подібного! Їй здавалося, що всю її істоту паралізував кошмарний, глибокий як космос, жах і разом з тим — ніби співало серце, так хотілося потягнутися вперед, доторкнутися до цієї сяючої кулі…

– Мамо! Не треба! — як крізь товщу води до неї долинув голос дочки, а потім раптом руку обпекло болем!

Ліза ахнула і заморгала часто, вона нарешті відвела погляд від кулі, що світиться, і зрозуміла, що поруч з нею стоїть Олександр. Він міцно, до болю стиснув її руку і всю її обійняв, утримував на місці, а перед ними танцювала, сипала іскрами дивного кольору, та сфера, ніби зіткана з найтонших ниток зоряного світла. Чи вона була щільною, наче згусток лави? Ліза не могла зрозуміти, вона заморгала часто, а куля – ніби зрозумівши, що більше не гіпнотизує її, просто попливла вбік.

— Все гаразд, — розібрала вона шепіт Олександра, — це кульова блискавка. Явище природи. Все гаразд! Тільки не треба боятися. І сіпатися теж не треба! І намагатися доторкнутися до неї. Вона зараз піде сама. Або зникне…

Єлизавета знайшла сили кивнути. А потім вона, Олександр і Віра просто спостерігали за тим, як у непроглядній темряві плаває по кімнаті куля світла, ніби шукає що… А потім кульова блискавка просто пішла туди, звідки прийшла — себто у віконце вилетіла!

– Неймовірно, – видихнув Олександр, – от ідіот! — вигукнув він,— треба було припустити, що вони можуть з’явитися такої ночі!

– Хто вони, – насупилася Ліза, у якої нарешті серце почало битися у звичайному ритмі.

– Невідомі літаючі об’єкти, – з усією серйозністю відповів Олександр, – кульові блискавки часто є провісниками кораблів прибульців, а в такі аномальні грози це взагалі відбувається нерідко! А я тут сиджу, фільм збирався дивитись, замість того, щоб налаштовувати обладнання!

— Ну, даруйте! – Образилася Ліза, – ви самі запропонували влаштувати домашній кіносеанс! А тепер ми вам завадили… І чому ви завжди все зводите до своїх прибульців? Це, даруйте, просто ненормально!

— По-перше, я не казав, що ви мені заважали, — примружився Олександр, — а по-друге, я вас дуже прошу — давайте з повагою взаємною ставитися один до одного! Я лише хочу робити свою роботу.

– Роботу? — пирхнула глузливо Єлизавета. Взагалі, вона раніше такого собі не дозволяла спілкуватися з сусідом, але прямо зараз у неї банально здавали нерви, — як ви можете називати роботою такі дурниці? Скачайте світом, шукайте своїх прибульців і виступаєте на з’їздах таких же диваків! У вашому віці вже треба, як нормальна людина, осісти та завести будинок, одружитися, завести дітей…

– Ну, вибачте, що вам доводиться ділити притулок з таким неприємним і чокнутим типом! — явно образився Олександр, — і вибачте, що живу, як хочу, а не беру приклад із нормальних людей… Наприклад, з вас!

Це був влучний укол. Він явно бив у те, що в Єлизавети не склалося з особистим життям і взагалі не ладилося з усім… І це було жорстоко! І їй навіть захотілося Олександра стукнути!

– Та припиніть ви! — вивів їх із суперечки голос дівчинки, — ви що, не слухаєте, що я говорю?! Льоша зник!

– Як пропав?! — шокована підскочила з дивана Ліза. — Льоша, синку!

А за вікном, тим часом, закінчувалася гроза і розходилися хмари. А в хаті раптово знову засвітилося світло. І так – сина не було в цій кімнаті. І на кухні також.

— Я так злякалася, — схлипувала Віра, — зараз тільки згадала… Коли ця штука… Коли кульова блискавка залетіла, він підійшов до вікна… Сказав, що там ще є… А потім… Він за двері вийшов і сказав, що в ліс пішов!

Єлизавета ледь не зомліла від жаху — її син зник! І природно, вона ту ж таки вирішила бігти шукати його! Олександр сказав, що піде з нею.

— Я вдома сама не залишусь! – Витерши сльози, заявила Віра, – я боюся одна!

Збори були недовгими — Олександр лише захопив для них усіх ліхтариків. Від дому до лісу було недалеко = кроків зо тридцять і дощ закінчився вчасно – у свіжому бруді можна було якось розглянути сліди.

— Ми його не знайдемо… Я загубила сина!

— Знайдемо,— впевнено сказав Олександр і вказав рукою вперед,— я трохи вмію читати сліди і, крім того… Бачиш, там, де йшов Льоша, всі кущі прим’яті? Ми шукаємо у правильному напрямку і не думаю, що він пішов далеко! Тільки треба ще звати його!

Ось так далеко не в кращих обставинах, але вони перейшли на ти. І всі троє рушили вперед, раз у раз гукаючи хлопчика. Єлизаветі в житті не було так страшно! Але вона знову ніби взяла себе в руки і повторювала, як заклинання, собі під ніс, що все буде добре, що синочка обов’язково знайдуть, що все буде добре.

– Мамо! Мамочка!

Ліза кинулася вперед — то був її син! Льошка виявився на крихітній лісовій галявині. Перемазавшись у бруді і траві, скуйовджений і розгублений, він зі сльозами кинувся до мами і забурмотів про те, як йому було страшно, що він не знає, як він тут виявився, що пам’ятає тільки, як його манило за собою дивне світло, що летить і мерехтлива куля.

— Все добре, синку, — усміхнулася йому крізь сльози Єлизавета, — зараз ходімо додому, так? Все закінчилося вже, мій славний…

– Дивіться! Там, нагорі! – Вигукнула Віра і підняла руку, вказуючи дорослим і братику.

Олександр закинув голову. Те саме зробили Ліза та її син. І вони побачили…

Єлизаветі здавалося, що над ними пливе скеля. Чи це лише настільки низькими і щільними були грозові хмари? Але чому ж тоді не йшов дощ? І хіба можуть приймати хмари форму такого правильного трикутника? Вогні… Різнокольорові вогні блимали і переливалися. Мені здається, подумала Ліза, мені це просто здається! Це зірки. На них, якщо довго-довго дивитися, може здасться. Що вони змінюють колір? А потім їх накрив гул — низький, вібруючий звук, здавалося, виходив звідусіль і пронизував наскрізь! Між стовбурами дерев щось майнуло — щось сяюче… Ще одне! Це знову були вони – кульові блискавки! І дивне здалося Єлизаветі — ніби вони як хижі звірі, оточили і придивляються, вичікують зручного моменту, щоб напасти… Вона простягла руки до своїх дітей, привернула їх до себе природним захисним жестом. Зуби стукали, ноги слабшали.

Єлизавета краєм ока бачила, як Олександр, теж зачарований таємничим видовищем над ними, знімає з себе якусь камеру, тикає в неї, намагається знімати, бурмоче щось… Коли встиг зібратися? затримався, щоб прихопити своє безглузде обладнання, бо сподівався зайняти щось таке?! А потім по вухах ударив новий звук — тонкий, пронизливий, він був схожий на виття вітру і писк мишей… Випливла дивна асоціація — ніби це ультразвук, який випускають кажани… Я що, божеволію? а потім… Це що, комета там пролетіла? Чи може комета так сяяти? – Чому на них ллється так багато світла?! А потім, ще за мить, Ліза зрозуміла – вона все-таки втрачає свідомість, просто валиться на землю разом зі своїми дітьми.

Пробудження ранком було нелегким — після кількох годин на мокрій, холодній землі! Єлизавета прийшла до тями першою, потім розштовхала дітей, потім — Олександра. Декілька хвилин вона намагалася згадати, а як вони тут взагалі виявилися, що сталося?! Потім спогади прийшли… І навіть швидше накотили, як хвиля цунамі! Ліза заплакала.

– Мам, ти чого? — спитав її син, — мамо, все гаразд!

— Яке… Добре?!

— Так, та й нічка видалася! — Олександр, підвівшись на ноги, потирав голову — він, падаючи, примудрився подряпати лоба, — треба повернутись до хати, ми всі замерзли… — спохмурнів він. Але відразу просяяв просто шаленою усмішкою, — подумати тільки! Ми це побачили! Так, так… Де воно?!

І він, не звертаючи уваги на те, що поряд з ним схлипує дівчинка-підліток і на те, як дивиться на нього її мати, почав переглядати запис із камери.

– Тобі більше нічого на світі не цікаво, так? Окрім твоїх прибульців, — глухим, але сповненим чесної образи голосом, звернулася до нього Ліза, — тобі все одно, що з нами трапилося, так? На все начхати, аби цих… своїх… Марсіан зловити!

– А? — розгублено обернувся до неї Олександр. — Ліза! Вибач, — він ніяково усміхнувся, — я якось не подумав, просто раніше… Так, звичайно! Повернімося до будинку. Нам треба все обговорити! Порівняти наші спогади, все записати… Думаю, я використовую диктофон — за його допомогою формуються найточніші звіти, бо свіжі спогади…

— Та щоб тебе! — Ліза, підскочивши до нього, хотіла було дати йому ляпаса, але Олександр напрочуд спритно ухилився і перехопив за руку розлючену жінку.

А вона йому все висловила! Про те, що через його безглузді казки, не інакше, її такий розумний син потягся в ліс за кульовою блискавкою! Про те, що вони вчора незрозуміло через що втратили свідомість…

— Просто ми побачили… — почав Олександр, але Ліза не дала йому закінчити.

– Нічого я не бачила! — зашипіла, наставивши на нього палець, Єлизавета, — і мої діти нічого не бачили! І не вплутувати мою сім’ю в це, ясно?! А ми… А мені все це набридло! У мене було нормальне життя, все в ньому було просто! А через тебе…

Вони ненадовго замовкли. Тільки дивилися один на одного пильно.

– Все через тебе не так, – нарешті з відчаєм видала Ліза і круто розвернулася, – діти, ходімо! Ми їдемо!

– Куди? – хором запитала брат із сестрою.

– Мам, та все добре! Нічого ж страшного такого не трапилося, ми просто зіткнулися з незрозумілим … – почав було Льоша, але Ліза на нього шикнула.

— Тут узагалі болота. Випаровування. Чи мало чим ти надихався… Тебе блискавка стукнула ось тобі і здалося! Нам усім здалося! І не було нічого… І щоб я більше ні слова не чула, ясно? Все йдемо!

І вона, не слухаючи більше заперечень. Просто потягла дітей за собою. А стежка з лісу, до речі, знайшлась швидко.

Потім, десь за півгодини, до хати повернувся з Олександр. Він не говорив з Єлизаветою. Мовчки пройшов у свою кімнату і зачинився там.

Вона ж зібрала речі. Як попало, аби скоріше! А потім просто схопила дітей і не звертаючи уваги на спроби Віри поговорити «як дорослі люди!», не звертаючи уваги на ревіння Льоші, яке не хотіло розлучатися з «дядьком Сашком, який як тато став!», вона просто пішла з дому.

На енергії агресії, як кажуть, одна і з легкістю дотягла сумки. І ось що було дивовижним успіхом — встигла якраз на час, коли від Кабана від’їжджав автобус до райцентру, звідки залишалося тільки сісти на поїзд і повернутися до міста.

– Ні, ні і ще раз ні! – твердо говорила Єлизавета своєму синові, – Олександр нам більше не друг. І ми не будемо з ним спілкуватись. Усі! І розмовляти з ним по телефону я ні про що не збираюся… А якщо він з’явиться, то я… Ні, все більше не будемо про це!

— Мамо, — насупився Льоша, — чому ти поводиться як маленька? Я просто тобі сказав про те, що дядько Саша дзвонив і просив передати, що дуже вибачається і хотів би побачитися.

— Так, годі! — Ліза погрозила синові пальцем, — рота на замок і марш у кімнату — робити уроки!

– Які? — розвів руками хлопчисько, — я ще в перший клас не пішов навіть! Мамо, ти що, захворіла, збожеволіла?

Адже так і справді недовго до того, щоб з’їхати з глузду, подумала Ліза і важко зітхнула.

— Вибач, малюку, я все наплутала… Я хотіла сказати так — йди до кімнати та читай книжку з математики. Або пропис візьми. Або атлас із тваринами розглядай! Загалом, займися чимось корисним… А мама сама все вирішить!

— Зрозуміло, все з тобою, — насупився Льоша. Але послухався. Розвернувся і пішов у свою кімнату, — поводиться як маленька… А ще доросла!

Син пішов. Дочка ще гуляла на подвір’ї з подружками. що десь до весни, мабуть, має знайтися покупець. Ліза знову вийшла на роботу — треба було щось. жити.

І природно, вона намагалася забути про все, що трапилося! Але не тому, що було якось страшно… Страшно, по правді кажучи, взагалі не було і вся ця подія з нібито побаченим кораблем прибульців Ліза взагалі встигла з голови викинути, прийнявши як твердий факт ту версію, що їй пережила стрес від зникнення сина, просто все привиділося. Ні, забути про все вона намагалася тому, що просто хотіла викреслити зі свого життя Олександра. Він був у її житті абсолютно зайвим елементом. З цим чоловіком у неї нічого не могло б вийти! Бо… Це ж було так просто і зрозуміло = вони були надто різні. І взагалі він був якимось неправильним, надто вірив у своїх прибульців… І просто… І просто у Лізи, як то кажуть, трохи серце з грудей не вискакувало, коли вона думала про нього! І це їй не подобалось. Бо твердо і давно вирішила вона — сильні емоції та почуття взагалі шкідливі. Через них не думаєш логічно і можеш помилитися! А їй, як матері з двома діточками, помилятися ніяк не можна.

У двері зателефонували і Єлизавета пішла відчиняти. Вона знала, що це мала повернутися Віра — вона не довіряла доньці носити власний ключ через побоювання, що та його втратить. І це справді вона повернулася додому. Але не одна. Разом з нею на майданчику стояло двоє міцних, похмурого вигляду хлопців і одна тітонька у безсмачному червоному костюмі.

– Мамочко, – сказала Віра. У доньки було заплакане личко і виглядала вона наляканою, — тут за боргами прийшли.

— Єлизавета Бєлкіна, правда? — звернулася до неї тітка в червоному, — ми з агентства по стягненню боргів. Нам ваш борг продали. Ось документи! — і вона змахнула перед носом Єлизавети якимись паперами, але потім, не давши їх прочитати, швидко сховала в сумочку, — ми прийшли оглянути ваше майно!

– Що? – розгубилася Єлизавета, – про що ви…

– Ви ж не хочете по-доброму, не хочете сплачувати борги! — підвищила голос майже до такого такого вереску тітонька, — значить, доведеться ваше майно продавати! І я, як представник агентства, маю намір провести його оцінку!

— А це, вибачте, хто? — кивнула Ліза на двох типчиків, що нагадували зовні братків із дев’яностих.

— Охорона, — тітка підібгала густо намазані червоною помадою, — боржники бувають такими неадекватними! Але ж ви, — вона схилила голову, смикнула носом, — адекватна? Ви не проти, якщо ми оглянемо вашу квартиру? Наше агентство, до речі, бере в рахунок боргів та нерухомість! То ми увійдемо? Увійдемо?

Вона просто напирала на Лізу, тіснила її всередину квартири.

— Та що ви робите? – Нарешті почала щось розуміти Ліза, – у мене не настільки великі борги, щоб квартиру продавати! Ви що… Покладіть на місце! – Вирвала вона з рук тітки бронзову статуетку, – і взагалі – йдіть! Що таке? Та з якого права…

– Рот закрила! — виступив уперед один із мужиків і його лапища опустилася на плече Єлизавети, — готівка є? Золото, коштовності? Давай по-доброму! Далі відсотки крутитись почнуть. Обов’язок твій нам продали! З нами краще по-доброму, не злити!

– Мамочко! Мені страшно! – З майданчика покликала Віра.

– Доню! – Ліза вивернулася, кинулася до своєї дитини.

І одразу обернулася — каламутні люди з якогось агентства, яке нібито купило її обов’язок, зайшли до кімнати, де займався підготовкою до школи Льоша і нещасна дитина, злякавшись, почала кликати маму. І що їй було робити?

— Ідіть з мого будинку! – Закричала Ліза, забігаючи назад у квартиру разом з Вірою, – ви права не маєте …

– Рот закрила! — налетів на неї каламутний тип, — що гроші чужі взяла і віддавати не хочеш?! Що, платити нема чим?! Значить, будеш відпрацьовувати, погань!

Єлизаветі здалося, що її зараз ударять… Вона заплющила очі, одночасно закриваючи собою дочку.

А наступної миті здивовано розплющила очі, бо каламутний типчик, що вже її за шию намагався схопити, буквально відлетів убік!

– Сашко? – Видихнула Єлизавета і їй здалося, що вона, може, спить взагалі?!

Тому що в її квартирі тепер якимсь чином опинився Олександр. І він, її кривдника просто до стіни припечатав, хитрим якимсь прийомом його знерухомив і щось тихо йому сказав… Шпурнув убік! Ще мить — і в хватці Олександра опинився другий мужик, який вискочив із кімнати на галас. Його спіткала та сама доля.

І ось що було дивно – обидва вони, поглядаючи на Олександра якось злякано, просто викинулися з квартири!

— Та ти ще хто такий?! — останньою вийшла з кімнати тітка в червоному.

– О, так, – посміхнувся Олександр, – я знаю звідки ви, І даремно ви сюди прийшли!

І ні, Олександр не став бити жінку. Він просто схопив її під руку і тицьнув їй під ніс смартфон.

– Отже, проблеми потрібні? Борги цієї жінки, до якої ви прийшли, вже погашено. Ясно тобі? А про те, як ви поводитеся, вже пробач, вже відомо твого начальства… У мене є людина, яка добре його знає. І тепер ти матимеш великі проблеми. Зрозуміло?

– Що? Як? – Тітка в червоному моргала часто, розгублено, але, мабуть, до неї швидко доходило. Тому що вона, раптом змінившись в обличчі, відвернулася від смартфона і солодко-солодко посміхнувшись до Єлизавети, почала просити у неї вибачення за доставлені незручності!

— Просто йдіть, будь ласка, з мого будинку, — сказала крізь нервове тремтіння Ліза.

Тітка пішла. Олександр сам зачинив за колекторами… чи скоріше — безсовісними здирниками, двері.

– Дядько Сашко! Дядько Сашко, нарешті ти приїхав! — вийшов зляканим звірком з дитячої Льоша просто кинувся до нього і обійнявши, заревів.

Єлизавета теж не стрималася і, все ще обіймаючи доньку, теж заплакала. Так і ревли утрьох. А Олександр просто мовчав якийсь час.

Але потім, на щастя, потихеньку всі почали заспокоюватись… Пройшли на кухню.

— Сиди, — сказав несподіваний гість Лізі і сам заварив чай.

— Дякую, — відповіла та, — дякую! За те, що ти… Загалом… Я маю вибачитися! І я… Ти не повинен був! А що ти, до речі, тому чоловікові сказав? І як ти, себто…

– Єлизавета, – м’яко посміхнувся їй Олександр, – заспокойся для початку, добре?

На стіл, брязнувши, опустилися чашки зі блюдцями і вона, кивнувши, на якийсь час замовкла. А потім Олександр сам усе розповів. Він і не думав, що між ними все скінчено! І так, підключив деякі зв’язки, щоб дізнатися, в чому зараз проблеми Єлизавети. І, на щастя, дуже вчасно почав їх вирішувати! Зокрема — серед знайомих отця Олександра виявилася одна людина, яка знає власника колекторського агентства, тож тепер мали, образно кажучи, полетіти голови. Так, борги Єлизавети були погашені. Усі.

– Ой, – тільки й змогла сказати вона.

— Якщо почнеш про те, що повернеш, я серйозно ображусь, — відповів Олександр, — бо це безглуздо.

— Що безглуздо? – зніяковіло відвезла погляд Ліза, – борги повертати?

— Чекати чи вимагати цього від власної дружини.

На кухні повисла мовчанка. Єлизаветі захотілося вщипнути себе — чи не спить?!

— Сашко,— першим порушив його Льоша,— ти що, маму нашу заміж кличеш, чи що?

– Саме так, – відповів він, – але я, звичайно, дико вибачаюсь, що сталося це зовсім не романтично! Адже, напевно, всім жінкам хочеться, щоб було як у кіно.

— А й вийшло, як у кіно! – сміливо включилася в розмову Віра, – у поганих кіно штампи, а в хороших – режисер оригінально все робить і сценарист також! Тож не обов’язково з букетом троянд і на одне коліно з кільцем! Ти її… І нас усіх урятував від поганих людей, а тепер кличеш заміж і… Це що ж виходить, — раптом засмутилася Віра, — ти… Будеш нашим вітчимом?!

— Тату, дурненька, — поправив її братик, — я може й молодший за тебе, але точно знаю — з дядька Сашка не вітчим вийде, а справжнісінький і найкращий на світі тато!

Єлизавета почувала себе, як уві сні. Вона переводила погляд із сина на доньку і потім на Олександра… Невже це все відбувається з нею? І що ж їй робити з усім цим?!

…З таємничої події поблизу села Кабан (яке, на жаль, не вдалося зняти на камеру, бо вона раптово і таємниче перестала працювати прямо в ніч спостереження за НЛО) минуло трохи більше півроку.

Будинок, що дістався Єлизаветі від покійного чоловіка, давно продали. Як і її міська квартира… Її продали у зв’язку з переїздом.

Тому що Єлизавета погодилася з Олександром, що тепер їм буде зручніше жити в його будинку. У великому приміському особняку. Де тепер у дочки та сина Єлизавети було по власній великій кімнаті. А ще там жили батьки Олександра. І ось що було дивно – вони чудово прийняли Єлизавету! Відразу ж поставилися до неї тепло, по-родинному… І ніколи, жодним словом не натякали на те, що вона не підходяща партія їхньому синові.

А потім звичайно ж було весілля. Не надто пафосна, але гарна. І спершу Єлизавета була категорично проти білої сукні, але Катерина — майбутня свекруха, вмовила її на те, що можна вибрати такий варіант наряду. А в результаті зійшлися на моделі з шовку у благородному відтінку слонової кістки. І здавалося, ось воно – щастя! Ось тільки… Був у новому сімейному житті Єлизавети один важливий нюанс.

— Не думаю, що колись наш син передумає і втратить інтерес до НЛО, — одного разу сказав Лізі Микола — її свекр, — і потім, люба, що тобі не подобається? Це цілком невинне хобі! Я б навіть сказав, таке незвичайне… Тут пишатися таким чоловіком треба!

Єлизавета хотіла б з цим погодитись! Але… Трохи її це напружувало все. Але ще вона дуже любила Олександра і точно знала, що не намагатиметься його змінити. А потім…

– Люба! — одного разу за сніданком сказав їй чоловік, — збирай валізу, ми летимо до Мексики!

– Як у Мексику? – насупилась Ліза, – навіщо?

Олександр пояснив — там нещодавно вчені, які проводили якісь розкопки, знайшли щось, що нагадувало стародавній портал, а може, місце, де сідали космічні кораблі, знайшли якісь таємничі фігурки… І там, до речі, теж літали дивні вогні. Туди вже з’їжджалися журналісти з усього світу!

— Взагалі, частина об’єкта, де проводять розкопки, як би засекречена від сторонніх, — захоплено ділився подробицями Олександр, — але я маю надійну людину, яка допоможе туди потрапити!

– Ой, – зітхнула Ліза.

Опустила погляд на тарілку з апетитними оладками — їхній спік чоловік. Її трохи нудило. Котрий день! І вона знала причину. І взагалі, збиралася її повідомити Олександра сьогодні. Але, певне, зітхнула Ліза, доведеться відкласти. Можливо, в Мексиці буде слушний момент? Так, мабуть…

– Що таке? — стурбовано спитав Олександр. — Ти не летиш зі мною?

– Лікую, – зітхнула Єлизавета, – звичайно, лечу! Адже я люблю тебе…

І вона глянула на нього закоханими очима. Поряд сиділи за столом і галасували схвильовані новиною про майбутню пригоду діти. І тут Єлизавета подумала про те, що вона таки щаслива. Вона зустріла чоловіка, з яким хоче провести все життя. Ну а те, що це життя не буде дуже розміреним і спокійним… Ну, воно з цим готове змиритися! І вже точно ні їй, ні дітям не доведеться нудьгувати! Головне … Не допускати і думки про те, що прибульці, НЛО можуть існувати. Тому що тоді всі ці пошуки істини Олександром були б далеко не такими безпечними.