— Так, Ніка Афанасьєва, сьогодні тебе виписуємо, — жінка-лікар усміхнулася, якоюсь сумною усмішкою. – Зустрічати тебе хто-небудь буде?

— Мамо… дідусь із бабусею…

— Гаразд, дзвони, збирайся!

Лікар підвелася і попрямувала до дверей. Біля дверей зупинилася і похитала головою.

«Сама ще дитина, сімнадцяти нема, а вже народила. Ні чоловіка, ні батька…»

Коли лікар вийшла, Ніка дістала телефон і зателефонувала:

— Мамо, мене виписують.

— Дідусь із бабусею по тебе приїдуть, — пролунав рівний голос матері. – Зараз їм зателефоную.

— Сама зателефоную.

— Дзвони! Я теж під’їду.

Ніка набрала інший номер:

— Бабуся, мене виписують. Ви під’їдете? Десь за годину.

– Під’їдемо, під’їдемо!

Заплакала дитина.

— Зараз, Тимохо, нагодую тебе, — подивилася на дитину й мимоволі посміхнулася.

Стала годувати свого синочка. Продовжуючи розмовляти з ним:

— Як ми з тобою будемо жити? Папка твій лише за півроку повернеться. Якщо тільки повернеться. Звелів тебе народити та берегти. Надіслала йому твою фотографії, щось не відповідає. А де будемо жити? Бабусі твоїй ти, схоже, не потрібний. Їй усього, як вона каже, 35, сама ще не пожила. Та й квартира в неї однокімнатна, – дитина наїлася і заснула. – Гаразд, почну збиратися.

Зібрала свої речі. Спробувала загорнути малюка в ковдру, привезену бабусею, але щось не виходило красиво. Зайшла медсестра:

— Допоможу. Там по тебе вже приїхали.

***

Вийшли на поріг лікарні. Погода похмура, капає нудний осінній дощ.

Підбіг дідусь, узяв із рук медсестри пакунок із дитиною:

— Як там мій правнук, Тимохо?

Підійшла бабуся і прабабуся. Тут з дверей вийшла інша матуся з дитиною, далеко не молода, і Ніка побачила, що її мама, що стала бабусею, виглядає набагато молодшою ​​за матір.

– Побігли в машину! – скомандував дідусь і кинувся до своєї старої «Ниви».

– Куди ми їдемо? – Запитала Ніка.

– До бабусі, – почала пояснювати її мати. – Не до нас же до однокімнатної. Ох, і наробила ти діл.

— Карино, ти наче краще була, — не витримала бабуся.

— Я, принаймні, народила о вісімнадцятій, а не о шістнадцятій.

— Тільки в цьому й різниця, а розуму в тебе не більше, ніж у Ніки було. Та й зараз не побільшало.

— Годі лаятись! – крикнув на них дід.

***

Приїхали до селища неподалік міста. Він був другим будинком Нікі. Усі канікули проводила тут. Та й після школи часто приїжджала сюди. Тут завжди було що поїсти, і кімната у неї своя була, не те що в їхній однокімнатній міській квартирі.

Дитину скупали нагодували. Помилася після лікарні та Ніка, і сіли за обід, а на ділі, за обговорення подальшого життя.

— Ніка, розказуй!

– Про що? – Внучка вдала, що не зрозумів.

– Про те, від кого народила? Де ж він? Бо ви з матір’ю, як партизани, до останнього мовчали.

– Тату, ну що ти…

— Помовчи, Карино!

– Ну, він …, – Почала, заїкаючись, Ніка. – Його зараз немає. Він поїхав гроші заробляти.

— Років йому скільки? – Задала навідне питання бабуся.

— Вісімнадцять, скоро дев’ятнадцять буде.

— Так, все як у твоєї матері. Той теж гроші поїхав заробляти, то ні його, ні грошей і не бачили.

— Як по-батькові хоч у правнука? – поцікавився дід.

– Вікторовичу. Я й у свідоцтві про народження записала.

— Карина і як ви тепер збираєтесь з Нікою жити? – звернувся дід до дочки.

— Тату, мамо, хай вони трохи поживуть у вас. Я влаштую своє життя і потім…

— Аня, — перебив її батько, звертаючись до дружини. — Доведеться нам із тобою і правнука виховувати.

— Юро, коли твій правнук виросте, мені буде вісімдесят, а тобі вісімдесят три.

— Діду, бабо, ось Вітя повернеться… , – Почала онука.

Але плач дитини перервав її виправдання, і вона разом із прабабусею кинулася до дитячої.

***

За чверть години бабуся повернулася одна:

— Обидва заснули.

— Я тоді піду, — підвелася з-за столу Карина.

– Іди! – махнула рукою Ганна Василівна.

Коли дочка пішла Юрій Сергійович запитав:

— Ну, що Аня, робитимемо.

— Треба купити ліжечко…, ні, спочатку коляску.

— Завтра субота, давай поїдемо, — погодився дід.

— Грошей у нас немає зайвих.

– Ти Карині весь час гроші давала, більше не будеш.

— А думаєш, на цих, — вона кивнула головою у бік кімнати внучки, — менше йтиме?

– Більше. Все одно, візок потрібний. Візьми з похоронних.

— А якщо з кимось із нас що станеться, хто допоможе? На Карину надії мало.

– Добре тобі. Рано ще вмирати.

***

Весь вечір Ніка з бабусею поралися з дитиною. Бабуся все охала:

– Адже зовсім недавно ти такою ж була, а ось уже й сама матуся, – але не витримала і розсміялася. – Яка з тебе матуся?

Ніка сфотографувала сина та надіслала фотографію:

— Кому це ти шлеш? – одразу спитала бабуся.

— Віте.

— І що каже твій Вітя про народження сина?

— Нічого, — похитала голову. – І навіть не дзвонить.

— Ох, горе ти моє горе!

— Баба, він добрий. Просто йому не можна дзвонити.

— Повернеться… повернеться. Іди памперс дитині міняй!

***

Лігла Ніка спати разом зі своїм маленьким сином. Поки була у лікарні, вона звикла з ним рятувати. У бабусі ліжко було й ширше і пом’якше, але щось не спалося:

«Тепер цей маленький чоловічок буде поруч, поки йому вісімнадцять не виповниться. А мені тоді скільки буде? Тридцять п’ять? Я буду літня, як мама. Мама в мене гарна і не така вже й стара, на неї чоловіки заглядаються. Адже вона зі мною так само мучилася, як я зараз із Тимохою.

Повернувся б Вітя, як добре було б. Півроку його вже нема. Адже суворо карав, щоб я народила сина і по-батькові дитині його дала. Він сам дитбудинку і не хоче, щоб син без батька жив. Йому, як дитбудинку, обіцяли квартиру однокімнатну дати. Він завжди вважав себе дорослим, а мене дитиною, хоч і старшою за мене всього на два роки.

Обіцяв, як побачить фотографію сина гроші надсилатиме. Чи не висилає. Я йому вже багато фотографій надіслала, а він навіть не відповідає».

***

Вранці за сніданком дідусь оголосив:

— Сьогодні їдемо по коляску. З Тимохою треба гуляти. Ніка, одразу попереджаю, дорогу купувати не будемо. З получки треба ще купити ліжечко. Будемо економно жити. Від твоєї мами грошей не дочекаєшся.

– Так, Ніка, ти вчитись збираєшся? – Втрутилася в розмову бабуся. — Дивлюся дев’ять класів закінчила, абияк і заспокоїлася. Дід один нас усіх не прогодує, і до пенсії йому лише три роки лишилося. Як ти дитину ростити збираєшся?

— Вітю, повернеться…

— Усе вистачить про свого Віта. Збирайтеся з дідом у місто за коляскою. Довго там не ходіть! Щоб години через півтори-два будинки були. Перед відходом Тимко погодуй.

***

Вона годувала дитину, коли пролунав писк її телефону. Спробувала дістатись, не вдалося.

Хвилин за п’ять на її телефоні заграла мелодія. Дитина вже була нагодована, і вона кинулася до телефону:

– Вітя! – Мимоволі скрикнула і провела пальцем до зеленого кухля.

– Привіт, Ніка! – пролунав його радісний голос. – Ми тільки зараз повернулися, а в мене син народився. Останні фотографії… це ви де?

— У бабусі з дідусем. Ми тут поки що житимемо. Вітю, ти, головне, повертайся швидше.

— Терпи, Ніко!

– Як довго.

— Я тобі там грошей надіслав, на твою картку, — по-дорослому, з нотками гордості в голосі, сказав Віктор. – Харчуйте добре! Купи синові ліжечко та коляску. На зиму собі теплий одяг купи. Дідусеві з бабусею допомагай! Ти вже доросла. Гроші щомісяця висилатиму.

— Вітю, я тебе так сильно люблю!

– Я тебе теж дуже люблю, Ніка! Гаразд, нам не можна довго розмовляти.

— Вітю…

– Все, не плач!

Розмова обірвалася. Вона взяла синочка на руки:

– Папка твій дзвонив. За півроку повернеться, разом житимемо.

– Ніка, збирайся! – пролунав суворий голос бабусі.

– Зараз.

Поклала дитину назад на ліжко і стала, щаслива, кружляє по кімнаті. Згадала про накази свого коханого, схопила телефон.

– А-а-а! — мимоволі вирвався крик, на картку було переведено сто тисяч карбованців.

— Що трапилося?— до кімнати забігли бабуся з дідусем.

— Вітя дзвонив і гроші надіслав. Ось дивіться! – вказала на дисплей телефону. – Сто тисяч.

— Та ти що?! – здивовано вигукнула бабуся.

– На війні.

– Ніка, навіщо він туди пішов?

— Він дитбудинку, у нього батьків немає. Йому мають квартиру дати, — почала радісно розповідати онука. — Він грошей заробить, і ми втрьох житимемо.

— Бережи його, господи! – тільки й змогла вимовити бабуся.

***

Минуло півроку.

Черемха одяглася в біле вбрання, ніби оголосивши всьому світу, що настає літо.

Ніка варила обід, а бабуся грала з маленьким Тимофієм. Він уже не маленький, сам сидить, іграшки перебирає та навіть повзати намагається.

Пролунала мелодія на телефон Анни Василівни.

— Твоя бабусю, — посміхнулася та, звертаючись до правнука. – Згадала про нас.

— Мамо, як ви там? – Запитала надто щасливим голосом.

– Нормально. Карино, ти що така радісна?

— Я виходжу заміж.

– Надовго? – у голосі матері звучала іронія.

– Мамо, назавжди. Він звичайна людина працює на верстаті. Такий добрий та добрий.

— Ой, Карино, хоч би в тебе все гаразд. Адже тобі вже тридцять шість. Як його звуть?

– Іване.

– Хороше ім’я. Ти хоч приведи його. Познайомимося.

– Ми завтра прийдемо. Завтра неділя.

Анни Василівни вимкнула телефон.

– Баб, хто дзвонив? – До кімнати зайшла Ніка.

– Мамо, твоя. Заміж вона виходить.

– Рада за неї.

— Дай бог, щоб щастя своє знайшла! – Замріяно промовила бабуся.

– Я борщ зварила. Смачний!

— Клич діда! Обідатимемо.

***

Юрій Сергійович ремонтував ворота. До літа він завжди намагався щось оновити.

Біля нього зупинилося таксі, з нього вийшов зовсім молодий хлопець, у плямистій формі, розрахувався з таксистом. Підійшов:

— Здрастуйте! Ніка тут мешкає?

– Вітя! – пролунав пронизливий голос онуки.

Вона відразу опинилася в його обіймах. Довго стояли обнявшись, не зважаючи на нього. Нарешті, внучка прийшла до тями:

— Дідусю, це мій Вітя!

Не встигли чоловіки потиснути один одному руки, Ніка скоромовкою промовила:

— Дідусю, ідемо обідати, — схопила коханого за руку.

***

Хлопець зайшов у кімнату і побачив маленьку дитину, яка сиділа на ліжку і уважно дивилася на неї:

— Синку? — невпевнено сказав Віктор.

Маленький Тимофій вже навчився розрізняти родичів. Це дядько був не знайомий, але поряд стояла мама і посміхалася, і малюк простягнув руки.

Молодий батько взяв його на руки, дивлячись із захопленням, і прошепотів:

— Синочку!

Майже двадцять років прожив Віктор на білому світі і завжди мріяв, що настане час, коли в нього з’являться родичі, і ось на його руках сидить маленький чоловічок і чіпає руками ніс і губи, а поряд стоїть дівчисько, яке через місяць обов’язково стане його дружиною.

— Юра, — прошепотіла Ганна Василівна чоловікові. – Карина щойно дзвонила. Сказала, що виходить заміж.

— Схоже, скоро два весілля буде.

— Аби вони були щасливі!