Гліб та Марина познайомилися у затишному кафе. Дівчина просто забігла на хвилинку, щоб перекусити. Він підійшов першим до її столика і сліпуче посміхнувся.

– Привіт! Ти сама? – Привітався він. – Ви
щось хотіли?

Дівчина була рада, що її помітили, і пара розмовляла між собою. Марина дізналася, що Гліб – творча людина, а він здивувався: перед нею непроста дівчина.

Йдучи з цієї зустрічі, молода панночка раділа новому знайомству. Щось торкнулося її серця з першого побачення
. у домі. Правда, їм довелося терпіти бабусю Гліба, яка вже ледве ходила і розмовляла. про наближення своєї смерті.

Про пишне весілля з гарною сукнею і фатою не було мови. Марині це й не треба було. Адже її милий Глібушка отже вже з нею. Отже, все гаразд. Молоді по-тихому розписалися, не залучаючи друзів та родичів. Тоді Марина не знала, що під її серцем б’ється інше життя.

Дізнавшись про її вагітність, Гліб зрадів:

– А знаєш, це дуже добре! Нещодавно новий закон вийшов про дитячу допомогу, так що не пропадемо.

Марина не надала значення його словам. Що поганого, отримувати допомогу?
Бабуся хворіла дедалі більше. Вагітній дружині Гліба доводилося доглядати її, годувати, виносити качки. Сам юнак не брав у цьому жодної участі. Він вважав подібне заняття жіночим обов’язком і намагався останнім часом пізніше приходити з роботи, щоб не помічати хвору бабусю.

– Глібе, чому ти повертаєшся так пізно? – Якось не витримала дружина, поцікавившись у нього.
– Виникло багато роботи, – зітхнув він. – Ну а як наш карапуз почувається? Мамці не набридає?
– Мене до лікарні хочуть покласти. Хто з бабусею залишиться? – переживала Марина.
– Наймемо доглядальницю чи…
– Що, чи?
– Або сам посиджу з нею.

Майбутня мати зі спокійним серцем лягла до лікарні, сподіваючись, що з бабусею зараз все гаразд. У палаті вона познайомилася з такими ж, як вона, і на якийсь час забула про побутові проблеми та турботи.
Вийшовши з лікарні, Марина вирішила зайти до магазину та купити для бабусі її улюблені булочки. Гліб не зустрів дружину, бо перебував у цей час на роботі.

Увійшовши до будинку, жінка одразу попрямувала до кімнати старенької і обімліла, побачивши порожнє ліжко. Марина сіла на ліжко та забула, що плакати їй не можна.

Вона набрала номер чоловіка, та той не відповідав. Гліб увечері не повернувся додому, і вона так і лягла спати одягненою, не дочекавшись коханого.

Чоловік не виходив на зв’язок уже два дні, і вагітна дружина поїхала писати заяву в поліцію.
– Ви впевнені, що Ваш чоловік не зраджував Вам? – поцікавився дільничний.

Вона знизала плечима.
– Просто у нас таке часто буває. Чоловік пропадає, дружина його шукає, а він у якоїсь коханки відривається, – продовжив поліцейський, поправивши кашкет.
– Невже мій Гліб…
– Та не засмучуйтесь так. Вам народжувати скоро, – спробував заспокоїти її чоловік. – А про бабусю ми всі довідалися. Вона зараз у будинку для літніх людей. Ідіть додому та відпочивайте. Не можна нервувати вагітним.

Марина пішла сама не своя. Ні, не про таке заміжнє життя вона мріяла. Як міг він так вчинити з нею, коли ось-ось народиться їхній син?
… Ось уже цілий місяць Гліб кидався між двох жінок, не знаючи, кого йому вибрати. Якщо він залишиться з Мариною, то отримуватимуть вони лише дитячу допомогу, не рахуючи його зарплати худрука, яку він скупився для сім’ї. Якщо житиме з Танею, то йому світить і кар’єра, і велика зарплата, адже Таня – пташка непроста. Має великі зв’язки, а Марина…

Вона народила сина. Акушерка сказала, що хлопчик народився у сорочці, бо вижив чудовим чином під час пологів. Мабуть, на вагітності далися взнаки переживання Марини.

Гліб прийшов зустрічати дружину з пологового будинку, адже народився його перший син. Він приніс два букети троянд. Один подарував медсестрі, а інший – дружині.

– Приймайте, тату, сина! – Заявила акушерка, вручивши блакитний згорток Глібу. Він розгублено дивився на дитину, і Марині раптом стало не по собі. Тож дивляться на нерідних дітей!

Потік час турбот та турбот про малюка. Гліб допомагав спочатку, а коли маленькому Андрійкові виповнився рік, зник з життя сім’ї назавжди. Марині він сказав, що продає свій будинок.

– Куди ж я піду з дитиною? – Запитала вона, не розуміючи, чим так не догодила чоловікові. Адже вона намагалася встигати скрізь: і за Андрієм дивитися, і тішити Гліба.

– Ти ж десь жила до зустрічі зі мною? – Відповів зустрічним питанням він. – Значить, повернешся туди, а в мене з Тетяною все серйозно, і також народиться дитина.

…Прибувши до села на таксі, Марина попросила водія вивантажити її речі з багажника та занести до будинку. Той свиснув, побачивши, в якому стані знаходиться її житло, і запропонував допомогти, звісно ж, за гроші.

– Ні, дякую, – промовила молода жінка, згадавши, що в її гаманці залишилося кілька купюр, а до наступної допомоги ще жити та жити.

Поступово Марина навела у старому бабусиному будинку порядок. Малюк ні чого не потребував. Йому було тепло, ситно і добре поруч із його турботливою матусею.

У селі, де вони жили, не було роботи за фахом Марини, а добиратися до міста далеко. Тут мешкала її подруга Даша. Вона й допомогла приятельці влаштуватися листоношою.

– А з Андрієм твоїм моя мати посидить, – пообіцяла Даша. – Все-таки і тобі підмога буде, і їй не так самотньо.
Ось уже три місяці Марина ходила з товстою торбою по селу. Особливо важко було діставатися околиці. Будинки розташовувалися не в дуже вдалих місцях, і молодій листоноші доводилося йти великими кучугурами.

Якось біля тих будиночків вона натрапила на щось, засипане снігом, і затнулась про це. Відсахнувшись, жінка вигукнула:

– Ви ворушитеся?
Людина встала.
– Так, – сказав він, обтрусившись. – Дякую, що знайшли мене, інакше я б так і околів тут.

Було помітно: чоловік сильно замерз.
– Може, ви пройдете зі мною? Мені недовго йти до свого дому лишилося, – запропонувала йому Марина. Їй стало дуже шкода бідолашного, що задубіло від холоду.

Надворі вже темніло; хуртовина посилювалася. Чоловік погодився і пішов слідом за своєю рятівницею.
Незабаром вони прийшли до неї додому, і Марина поставила чайник. Незнайомець представився Валерієм. Йому нещодавно виповнилося 35 років.

– Знаєте, я ж до себе додому йшов. Мій дід залишив мені заповіт, і я на радостях подався до цього села. Ішов довго пішки і не розрахував, що буде така хуртовина.

– Ви навіть одягнені не по погоді. Так міські тільки одягаються.

– Ви вгадали. Мій автомобіль залишився на трасі. Заглух, – повідомив Валера.

Увечері вони разом сходили за маленьким Андрієм.

Мати Дарії ахнула, побачивши, з ким з’явилася Марина.

– Здрастуйте, Валеро! – Привіталася вона. – Якою долею Ви у нас виявилися?

Того вечора Марина дізналася, що її новий знайомий нещодавно повернувся з-за кордону із заробітків. Навіть Даша дивилася на неї з якоюсь заздрістю, і не дарма, – Валера привіз непогані гроші та планував відкрити у селі власний магазин.
Минуло півтора роки.

У будинок, де раніше жила Марина, тарабанив якийсь бородатий дядько.

– Чого ломишся? – Запитала сусідка, що з’явилася біля воріт. – Вона не мешкає вже тут!
– А де вони? З нею ж був мій син! – Ошелешено вигукнув мужик.
– Підеш зараз прямо вулицею, потім звернеш праворуч і там побачиш крайній будиночок. Там і знайдеш її. А ти хто сам будеш?
– Чоловік Марини! – Заявив він.
– Чоловік?! – Вигукнула сусідка. – Так вона ж заміжня начебто.

Пройшовши за вказаною адресою, Гліб побачив великий будинок. Постукавши в залізні ворота, він почав чекати. Хвилин п’ять ніхто не виходив, а потім у дворі з’явився якийсь незнайомець. Гліб постукав ще раз, і господар нарешті вийшов.

– Тобі кого, мужику? – примруживши погляд, поцікавився Валера.
– Мені сказали, дружина тут моя живе.
– Дружина?! – той дивився на нього, ніби побачив щось інопланетне.

За спиною Валери показалася Марина, а слідом біг Андрюшка. «Як він виріс!», – подумав Гліб, розглянувши дитину. Він сподівався, що зараз притисне сина до себе. Однак натомість непроханий гість відразу отримав по фізіономії.

– Валеро, з ким ти там б’єшся? – Крикнула дружину Марина, намагаючись розглянути того, що прийшов.
– З пройдисвітом, що намагався залізти в наш двір, – потираючи долоні, відповів їй Валера, закриваючи хвіртку.

Пролежавши хвилину, Гліб підвівся з землі і повернув до автобусної зупинки. Адже він дуже сподівався зустрітися з Мариною. Таня його давно розчарувала. «Нічого, поживу у приятеля Яшки, а там видно буде, куди податися», – подумав про себе Гліб, доторкнувшись рукою до шишки, що схопилася в очі.