Я щиро раділа за доньку Ангеліну, коли вона вийшла заміж за Олега. Адже зять – надійна людина, вихований, дуже хороший. Тим паче, з пристойної та заможної родини. 

Бо жили ми з донькою, не те, що якось скромно – гірко бідували. Мій горе-чоловік одного дня просто зібрав речі та й втік геть. У мене тоді не було коштів, аби купити доньці бодай гречку та сосиски на вечерю. Працювала на 2 роботах, поки Ангеліну гляділа моя мама. 

І я дякувала Богові, що послав Ангелінці такого прекрасного чоловіка. У Олега з батьком була мережа СТО по місту та області. Свати самі оплатили весілля, віддали молодятам гарну, трикімнатну квартиру в центрі та ще й на додачу машину подарували. 

– Живіть довго та щасливо! І вже нарешті онуками нас потіште, – посміхалася сваха, Олена Вікторівна.

Однак, не довго ця казочка тривала. І зараз моя донька ледь не в наймитах в тій родині.

Олег вирішив подати документи в університет, аби отримати відстрочку від армії. Типу він вже студент та ТЦК не зможуть його мобілізувати. Адже до того старався зробити якісь довідки про хворобу чи опікунство. Але тільки цей варіант з навчанням зіграв на руку. 

І от почав зятьок гризти граніт науки. Навіть на роботу до батька не виходить, з ранку до ночі над підручниками сидить. А моя донька якраз народила первістка, сина Михайлика. 

– Я думала, що раз він вдома – то буде допомагати. Ну там вийде на прогулянку чи хоча б речі в пралку завантажить.

– А що Олег?

– Що-що? нічого! Нарікає, що ми йому заважаємо. Вже й просить, аби я йшла спати в іншу кімнату, бо Михайлик вночі плаче. 

Олегові вже 30 років. І як то в момент зятеві стукнуло в голову так старанно вчитися. Мало того, сваха часто почала приїздити до дітей в гості без попередження. Ну і замість того, аби якось допомогти молодій невістці чи бодай сина врозуміти, пані Олена сварилася з Ангеліною:

“Ти чого моєму синові заважаєш? Ану втихомир малого!”

“Чого такий срач вдома? Тебе мама що, у свинарнику ростила?”

“Ну хто так дитину тримає? Ти його зараз впустиш!”

І тиждень тому майже під ніч хтось почав стукати у двері. Відчиняю – а на порозі Ангеліна, тримає на руках малюка та валізу. 

– Боже, дитино, що трапилося? Мати Божа, як ти в таку пізню ніч приїхала?

– Встигла на останній автобус, потім ще таксі викликала.

Я одразу побігла на кухню, поставила чай, аби донька зігрілася, онук тихо спав на ліжку.

– Ну що таке трапилося? Що вже Олег зробив?

– Він…Він вигнав нас геть.Сказав, що ми йому заважаємо вчитися. 

– Ну страшна професура! 

-…Бо він каже, що якщо не буде вчитися, то його відрахують з університету і скасують відстрочку від армії. Через мене та дитину, мамо!

Я знала, що у багатих свої таргани в голові. Але вже так сильно нарікати на мою доньку та онука? Тоді вирішила зателефонувати до свахи та бодай з нею поговорити про таке відношення.

– Та ви взагалі маєте мовчати у тряпочку. Дякуйте, що ми вашу доньку в прийми взяли. Хоча були проти такої бідноти.

– То ми для вас біднота?

-…Квартиру віддали, машину допомогли купити. Що їй ще треба? Не виде, що син навчається, бо це важливо! Бодай хтось у родині буде розумний. 

Мене ця розмова дуже-дуже засмутила. Гадала, що моя донечка в надійних руках. А от виявилося, що ми “біднота”. 

Що мені робити? Як зарадити її горю?