Золотисті промені полуденного сонця, пробиваючись крізь тюльові фіранки, наповнювали невелику орендовану квартиру Вадима та Наташі теплим, затишним світлом. За вікном шелестіло молоде листя, а в повітрі витав аромат квітучих яблунь.

Дівчина підбігла до свого нареченого. Її зелені очі сяяли пустотливим блиском, коли вона, обвивши руками шию Вадима, цмокнула його і запитала:

— Ну, коли приїжджає твоя мама?

— Ой, не знаю, ой, не знаю, — зареготав він, явно хвилюючись.

— Та не хвилюйся ти так, вона ж тебе не з’їсть, — спробувала заспокоїти його Наталка, ласкаво погладивши по щоці.

– Ти її просто не знаєш, – важко зітхнув Вадим, опустивши плечі.

Наташа зазирнула в очі своєму нареченому, намагаючись упіймати його погляд:

— Ну, може, посвариться. Хоча чого лаяти? Ми ж дорослі.

— Так, це так, я розумію.

— Гаразд, вистачить. Ну що, коли вона приїжджає?

— В обід, поїздом.

— Ого вже скоро! Виходить, треба йти зустрічати? — у голосі дівчини пролунав легкий неспокій.

— Так-так-так, якщо не зустрінемо, по шиї отримаємо, — Вадим машинально потер свою шию, ніби вже отримав від матері ляпас.

Спогади наринули на нього. Місяць тому Вадим зателефонував до своєї матері, яка жила в сусідньому місті. Він виїхав звідти, бо не зміг вступити до обраного факультету. Пара років пролетіла швидко, і ось уже у нього в кишені диплом, а сам він живе разом із Наталкою на орендованій квартирі. Вадим зробив їй пропозицію, і тепер залишалося тільки повідомити батьків. Ось мати й вирішила сама приїхати до сина, щоб подивитись на майбутню невістку.

— Ти головне мовчи, — попередив Наташу Вадим, нервово смикаючи ґудзик на сорочці.

— Ага, до рота води набрати? – пожартувала Наталка, намагаючись розрядити обстановку.

– Ну, не зовсім “в рот води набрати”. Ну, не перегинай палицю зі своїми розумними фразами, а то маму заклинить, — Вадим говорив серйозно, але в куточках його губ причаїлася посмішка.

— Зрозуміла, мовчатиму, — з хитрою в очах відповіла дівчина, але в її тоні відчувалася легка образа.

Сонячні відблиски грали на стінах маленької вітальні, відбиваючись від фотографій щасливої ​​пари, розвішаних у простих дерев’яних межах.

За кілька годин. Яскраве весняне сонце заливало перон, відбиваючись від начищених до блиску вагонів поїзда, що під’їжджав. Навколо панувала звичайна вокзальна метушня: пасажири, що поспішають, гучні оголошення диспетчера, гудки локомотивів. Повітря було сповнене запахом залізниці, змішаним з ароматом квітучих неподалік каштанів.

Вадим та Наташа стояли на пероні, нервово переступаючи з ноги на ногу. Молодий чоловік раз у раз поправляв комір сорочки, а дівчина смикала ремінець своєї сумочки. Коли поїзд зупинився, вони підійшли до дверей вагона.

Через кілька хвилин з вагона вийшла Вероніка Павлівна – статна жінка років п’ятдесяти з акуратно покладеним сивішим волоссям і проникливим поглядом сірих очей. Вона була одягнена у строгий костюм темно-синього кольору, що підкреслював її владну натуру.

Насамперед Вероніка Павлівна підійшла до сина, окинувши його суворим поглядом, а потім повернула голову і побачила Наташу, що стояла трохи осторонь.

— Ну, здравствуй, люба, — наспіваючи промовила жінка, — от, отже, ти яка.

— Здрастуйте, — одразу ж відповіла дівчина, трохи схиливши голову на знак поваги.

— Мам, познайомся, це… — почав Вадим, але Наталя перебила його:

– Наташа. Його наречена, — твердо сказала вона, дивлячись просто у вічі Вероніці Павлівні.

Мати Вадима окинула дівчину оцінюючим поглядом, а потім звернулася до сина:

— Подорослішав, — у її голосі чулася суміш схвалення та докору. — А чи не рано?

– Мам, тільки не починай моралі. Я дорослий … – Спробував заперечити Вадим, але мати перебила його:

— Ми всі дорослі, — відрізала жінка. — Ну що, підемо чи стоятимемо?

Юнак одразу ж підхопив невелику валізу матері, і вони неквапливо попрямували до зупинки. Вероніка Павлівна йшла попереду, гордо піднявши голову, за нею слідував Вадим із валізою, а Наталка замикала процесію, крадькома кидаючи погляди то на нареченого, то на його матір.

Весняний вітерець грав листям дерев, що ростуть уздовж привокзальної площі. Люди навколо поспішали у своїх справах, не звертаючи уваги на невелику групу, що повільно рухається до автобусної зупинки.

Невелика квартира, яку винаймали Наташа та Вадим, розташовувалася на третьому поверсі старого цегляного будинку. Прохідний зал, маленька кімнатка і крихітна кухонька — ось і вся їхня оселя. На більше у молодої пари просто не вистачало грошей.

Вероніка Павлівна увійшла до квартири. Її чіпкий погляд відразу ж почав оцінювати обстановку. Вона зауважила, що штори свіжі, пилу немає, а сама квартирка виявилася цілком затишною.

— Молодці, добре влаштувалися, — похвалила вона, звертаючись чи то до дівчини, чи до свого сина.

Вадим посміхнувся:

— Нам поки що цього вистачає, мам.

Вероніка Павлівна перевела погляд на зачинені двері:

— А що там?

— Це майстерня Наталки, вона тут працює, — відповів Вадим.

– Працює? — здивувалася Вероніка Павлівна. – Вдома?

– Так, мам. Наташа працює вдома, — відповів юнак і ніжно обійняв свою дівчину.

Наташа зніяковіло посміхнулася.

Вони розташувалися у вітальні. За вікном шелестіли листям старі тополі. Хвилин п’ятнадцять вони побалакали практично ні про що. Вадим розповів, як закінчив інститут, де вже працює, які у нього плани. Поцікавився, як здоров’я у батька і чи не болить шия у матері.

— А куди подітися від цих болячок? І з кожним роком дедалі більше, — з іронією в голосі відповіла жінка.

Весь цей час Наталка сиділа мовчки. Вона поглядала то на свого нареченого, то на свекруху. «Втім, нічого, — подумала дівчина. – І не з’їла мене, як обіцяв Вадим».

— Я, мабуть, піду, — сказала вона своєму нареченому.

– Це куди? — здивувалася Вероніка Павлівна.

– Вже пізно, а кімнатки маленькі. Я до своєї подружки, там переночую.

— А… — багатозначно простягла свекруха.

— Може, повечеряєш? – Запропонував Вадим.

— Ні-ні, я побіжу. Дякую, бо мені ще їхати, — сказала Наташа і пішла одягатися.

За кілька хвилин дівчина втекла. У повітрі завис легкий аромат її парфумів.

– Мамо, ти голодна? Ходімо, погодую, у мене там ласощі, — запропонував Вадим.

— Було б непогано, — відповіла Вероніка Павлівна і встала з дивана.

Вона зайшла на кухню. Ще раз оцінюючим поглядом подивилася на всі боки. Чашечки стояли в ряд, рушники, серветки, тарілочки – все було акуратно розкладено. Про себе навіть наголосила: «Добре».

Вадим поклав печеню, нарізав салат, підігрів чай, і вони влаштувалися за столом.

— Ну що ж, молодець, — похвалила його мати.

– Смачно? — поцікавився юнак.

– Дуже. З тебе гарний кухар.

Жінка витерла губи і відклала убік вилку. Вадим узяв її тарілку та поставив у раковину.

— Є плюшки та пиріжки. Що будеш? – спитав він у матері.

– Давай все, – коротко відповіла вона і насипала в чашку цукор.

Розмова тривала майже на годину. Вероніці Павлівні було цікаво дізнатися, як її син навчався і все ж таки які плани на майбутнє, окрім одруження.

Наприкінці вечора Вадим не витримав і зізнався:

– Мамо, вечерю приготувала Наталка. Має золоті руки.

– Ух ти! – здивувалася жінка і мимоволі схопилася за живіт. – Щось мені не дуже добре, – заявила вона, пройшовши до зали. З валізи дістала свою чергову аптечку.

– Тиск? – поцікавився Вадим.

— Та ні, щось із шлунком. Мабуть, з’їла щось не те, — відповіла вона і, проковтнувши пігулку, запила її водою.

— Даремно ти вирішив одружитися, — сказала мати.

– Мам, у нас все добре.

— Це дитячий белькіт — «все добре». Ти працюєш, вона вдома сидить.

— Наталка теж працює.

– Вдома? Це не робота, це так…

— Але їй це подобається, розумієш, мамо?

— Мало що подобається. Я ось теж хотіла бути кравчиною, але довелося сісти за стіл і студіювати таблиці. Тож подумай про себе та про неї. Худо буде, дуже погано.

— Мам, я тебе розумію. Ти вперше побачила Наташу, але вона не така. Та й маю перспективи. Зрештою, я не якийсь клерк у конторі.

– Гаразд, – сухо відповіла жінка і сховала свою аптечку назад у валізу.

За вікном згущалися сутінки. Тіні від дерев химерно лягали на стіни кімнати. Вероніка Павлівна важко зітхнула, дивлячись на сина. В її очах читалася тривога за його майбутнє.

Вадим поступився місцем на дивані своєї матері і пішов у майстерню, де стояв маленький диван. На ньому часто відпочивала Наталя. Вимкнувши світло і сховавшись пледом, він з посмішкою на обличчі заснув.

Щойно годинник пропилікав 8 ранку, як у коридорі з’явилася Наташа. Її русяві кучері весело підстрибували в такт крокам. Вона радісно забігла на кухню, відкрила кульок з випічкою, яку купила на шляху, і запросила всіх поснідати. Вадим нашвидкуруч проковтнув шаньгу, запив її каву і, цмокнувши свою наречену в щічку, побіг одягатися.

— Поки що, мені пора, малеча!

Дівчина залишилася одна зі своєю майбутньою свекрухою, яка сиділа на дивані та уважно дивилася на невістку.

— І чим же ти займаєшся? — спитала вона, закинувши ногу на ногу.

— Я художник, — відповіла Наталка, смикаючи край своєї квітчастої сукні.

– Художник? – хмикнула жінка. — Виходить, малюєш?

– Ні, я роблю ляльки.

– Що? — брови Вероніки Павлівни злетіли вгору. Вона сперлася на спинку крісла і піднялася. – Ляльки? – Це було не питання, а обурення.

– Так, декоративні ляльки. Я вам зараз покажу, йдіть, — Наталка спробувала посміхнутися.

Дівчина підійшла до дверей і відчинила свою маленьку майстерню. Вона справді була крихітною — два на два метри. Тут стояв довгий стіл, велика шафа і маленький диван. На столі розташувалася швейна машинка, якісь прилади зі збільшувальним склом, стаканчики з пензликами, купа баночок з фарбами. На поличках було акуратно розкладено заготівлі для майбутніх ляльок.

– Ось, дивіться, – і Наталка обережно дістала з коробки ляльку.

Вероніка Павлівна підійшла ближче, нахилилася, опустила окуляри на ніс і стала уважно розглядати ляльку.

— І це комусь треба? — спитала вона з неприхованою зневагою.

— Що ви, звичайно, треба! Це ж ціле мистецтво!

— Пф, — зневажливо чмихнула жінка.

У голосі свекрухи пролунала неприкрита злість. Наталка здивовано подивилася у вічі жінці. Тепер вони були холодними, а всього півгодини тому вона випромінювала доброту.

— Ти що, знущаєшся? – зло проричала свекруха.

— І цим ти маєш намір заробляти собі на життя?

— Так, — тремтячим голосом відповіла дівчина.

— Ти дурна чи як? — дуже грубо промовила жінка.

– Ні, – злякано відповіла Наталка.

— Значить, ти ляльки клепатимеш, а мій син буде на тебе орати? Я так розумію? — мало не закричала жінка і тицьнула пальцем у порцелянову лялечку.

– Ой! — скрикнула Наталка, наче палець ткнувся їй у груди і завдав болю.

– Це дитяча гра, це не робота!

— А що тоді робота?

– Робота – це на роботі, а тут ти займаєшся нісенітницею! Краще б тоді домом займалася. Он, підлога якась обшарпана, могла б пофарбувати та шпалери поміняти!

З кожним словом жінка напирала на дівчинку.

— І як тільки мій син таку потвору вибрав?

Так, Наталя знала, що вона не красуня: невисока, не стрункі ніжки, трохи пухка, кучерява. У дитинстві її мама завжди називала кульбабою, вона і справді була як кульбаба. Але те, що її назвали потворою, це не просто образило її, це налякало. У дівчини заляскали вії, і вона відчула на очах сльози.

– Ти ж потвора! — повторила жінка і, схопивши якусь голівку з шафки, стиснула її пальцями. Пролунав хрускіт, і порцеляна посипалася на підлогу.

— Ой, — пискнула дівчина. – Не чіпайте, прошу вас!

– А це що? – Жінка схопила її руку і, викрутивши, тицьнула пальцем у місце, де красувалися крапки від уколів. – Ти наркоманка?

— Ні, я почесний донор, — спробувала виправдатись Наталка.

— Я знаю цих донорів! Наркоманка! І ти пригрілася до мого сина! — в цей момент жінка схопила другу фігурку, що сила стиснула її, і знову осколки посипалися на підлогу.

— Тобі немає місця ні тут, ні з моїм сином! Тобі…

Та жінка не домовила. У цей момент до кімнати зайшов Вадим. Його очі були холодні. Мати не почула, як він повернувся додому і став свідком цієї сцени. Юнак мовчки підійшов до своєї нареченої, взяв її за руку і повів до виходу.

– Я зробила правильно! — закричала Вероніка Павлівна.

Але Вадим не відповів своїй матері. Він поцілував свою наречену в щічку, по якій уже текли сльози, підштовхнув її до виходу.

Вадим стояв у дверях квартири. Його плечі напружилися, коли він звернувся до жінки за своєю спиною:

— Мам, — промовив він із ледь стримуваним роздратуванням, — коли нагостишся, поклади ключі в поштову скриньку.

З цими словами він різко зачинив двері. Повернувшись, він побачив Наташу із заплаканими очима. Вадим м’яко підняв її підборіддя і, нахилившись, ніжно поцілував у губи, ніби намагаючись захистити від болю, що спричинила його мати.

– Ходімо, – сказав він тихо, але впевнено. — Юрко поїхав, маю його ключі від квартири. Поживемо поки що там.

Наташа, тремтячими руками витираючи мокрі щоки, кивнула:

– Добре, – крізь сльози відповіла дівчина, – добре.

– Я все зробила правильно! — з-за дверей долинув голосний голос Вероніки Павлівни.

Але син не відповів на крик матері. Він разом із Наталкою зайшов у старий скрипучий ліфт, який пахнув машинним маслом. Вадим натиснув на кнопку першого поверху, і двері повільно зачинилися.