Павло Денисович жив майже наприкінці села. Після смерті дружини кілька років мешкав один. Діти були вже дорослі, поїхали давно в місто, приїжджали до батька раз на місяць і щось попросити. Навантажать багажники повні та назад, часом навіть переночувати не залишалися. Будинок у Павла Денисовича був великий, будувався колись для сім’ї: красуні дружини та двох синів. Кожен із них хотів свою особисту кімнату. А ще зал у будинку був великий, гостей сповнений будинок був у ті часи.

Павло Денисович у радгоспі працювала, поки той не закрився, а його дружина завучем була господаря. болячка ця окаянная сама пройде, але болячка не пройшла, а дорогоцінна час було втрачено.

Коли Павло Денисович дізнався про хворобу дружини, то ридав як дитина, якій було дуже страшно. Він знав і вмів багато, але як перемогти хворобу коханої дружини він не розумів.

– Аннушка, душа моя, я все продам, якщо знадобиться – душу дияволу, але знайду гроші на твоє лікування.

Ганна ніжно гладила чоловіка по голові, вона відчувала, як його сльози обпікають її коліна.

-Паша, не потрібно нічого продавати. Лікар сказав, що лікування мені не допоможе, порадив побути із сім’єю перед відходом.

-Не вір цим лікарям, вони помиляються.

-Вони помиляються, але моє тіло щодня говорить мені про те, що його ресурс вичерпано.

Ховали Ганну Степанівну всім селом. Народу не завадив промозглий лютневий вітер. Плакали усі: чоловік, діти, сусіди, учні.

Життя продовжилося для всіх, окрім Павла Денисовича. Його старший син Артем повернувся до міста на роботу, молодший продовжив навчання, а Павло Денисович залишився один у величезному порожньому будинку. Він сидів на стільці в кутку великої кімнати і слухав, як іде годинник, як шумить вітер за вікном, як капає вода в крані.

Сусідка Зінаїда заходила раз на тиждень, по-господарськи заглядала в холодильник:

-Ти хоч щось їв сьогодні? Мої котлети стоять недоторканими. Я все розумію, готую інакше, ніж твоя Ганнуся. Але, Паше, так не можна, ти ж себе в могилу зведеш.

А Павло посміхався через силу, а сам думав, що робити йому нічого на цій землі без його Аннушки.

Час минав, одружився старший син, потім молодший. Дедалі рідше приїжджали вони у батька. Чутки міські носики свої відвертали від запаху сільського, та від масштабів будинку, який їхні чоловіки просили їх прибрати:

-Мариночка, батько – мужик, а дому руки жіночі потрібні, допоможи ти йому, вимети, та помий, ти ж у мене розумниця.

Спершу допомагали невістки, а потім і їздити перестали. , та між синами гроші поділити. квартирки на більше. А сам міг би і в будинку для людей похилого віку свій доживати.

Павло Денисович попри вік був ще дуже нічого. Сусідка Зінаїда натякала йому то на одну вдову, то на іншу, а той мовчки відмахувався від неї, як від мухи настирливої.

А тут по селу новина розлетілася — у будинку Павла Денисовича жінка живе. та не просто жінка, а зовсім молоденька, років 25-30. Зінаїда аж голову звернула, намагаючись розглянути гостю.

А гостя вся в працях та турботах: будинок вимила, вікна вимила, винесла на паркані розвісила ковдри просушити. Сама прибуткова якась, але працьовита.

А потім вони сіли в Ниву Павла Денисовича і поїхали до місцевої крамниці, що в центрі села розташовувалась.

-Павло Денисовчич, дивлюся гості у тебе, племінниця якась мабуть?

Павло Денисович навіть голову у бік Любки не повернув, надивитись на свою супутницю не міг, але цікавість бабусю задовольнив:

-Чому ж племінниця – Марія дружина моя.

-Як так дружина?

-Досить мовою молоть, ми сюди приїхали за покупками, а не плітки розпускати. Маша, говори по-господарськи, що потрібно, на ціни не дивись, гроші є.

Люба тільки встигала товар із холодильника діставати, та на касі відбивати. Накупили Павло Денисович та його молода дружина повні пакети і пішли до машини, а Люба здивовано продовжувала дивитися їм услід.

-Ну Треба ж, дружина …

Довго народ мовами чухав у селі звідки взялася ця дівчина. А їм двом до цих пліток не було справи ніякої. розкажеш.»

Через кілька днів, як Павло Денисович поїхав до міста у справах Зінаїда, навідувалася в гості до сусідів. Зробила здивоване обличчя від того, що Маша одна вдома:

-А Паша де? Я прийшла чайку попити, млинців геть налагодила, почастувати по-сусідськи хотіла.

-А Ви проходите. Ми можемо з Вами чайку попити та познайомитися. Мене Маша звуть.

Дівчина простягла Зінаїді руку.

Маша поставила на плиту чайник, дістала на стіл цукерки. Вона розуміла, що до її особи в селі дуже великий інтерес. Приховувати їй не було чого і вона вирішила розповісти все сама.

-Я теж у селищі росла, дуже далеко від міста. Сім’я у мене була велика, але неблагополучна. Батько сильно пив, мати бив усім, що попадало під руку. А мати не зрозуміти навіщо щороку, як кішка дітей від нього народжувала. Мабуть, дітьми чоловіка недолугого намагалася втримати, іншого пояснення цьому в мене немає. Батько мій часом не маючи за душею жодної копійки ще й по бабах примудрявся гуляти. Сусідки матері донесуть про його чергове пригоди, а та бере сокиру і мчить туди. Вона і вагітна, будучи витягала мого батька з чужих ліжок.

А потім я народилася. Ніжка у мене одна коротша за іншу була. мати моя поїде, кобеля свого не залишить. була, ось через це я нібито така і вродила.

Тяжко мені було в дитинстві. Ніби імені в мене й не було — усі звали кульгавий, навіть брати з сестрами. У мене згодом через різницю ніг і постава сильно постраждала, я ходила вся навперекосяк. А сусідські хлопці знущалися. казали, що таких виродків як я в кунсткамері треба виставляти. Я плакала і не хотіла жити.

З горем навпіл школу закінчила і вирішила до міста їхати надходити. Мати на той час пити разом із батьком уже почала. Дивилася на мене очима без крапельки кохання і говорила: «Он у сестер твоїх є хоча б шанс вийти заміж, а тебе кульгаву ніхто не візьме, так і просидиш у дівках все життя».

Я у місто поїхала, вирішила на медсестру вступати. Саме там мені викладач хороший попався, оглянув мої ноги і сильно лаяв моїх батьків за те, що вони мені операцію не зробили, поки я маленька була, поки кісточки були більш пластичними. А зараз сказав, що мою кульгавість можна лише спеціальним взуттям виправити.

Я пам’ятаю, що збирала цілий місяць на це взуття, відклала стипендію, мила під’їзд вечорами, якісь оголошення ходила розклеювала. А коли купила ці черевики і пройшла в них по кімнаті в гуртожитку, то заплакала від того, що могла всі ці роки так жити, а не почуватися ізгоєм.

Але незважаючи на взуття душу мені за ці роки люди скалічили, навіяли мені, що я кульгава потвора, нікому не потрібна. Я вирішила, що нехай так і буде. Вивчилася на медсестру і пішла працювати, але не до модного медичного центру, а до звичайної лікарні. У цих модних медичних центрах люди часом тебе не помічають. ніби ти не людина, а меблі. А в простій лікарні кожна бабуся мене шкодувала, питала чому я така худа, намагалася почастувати тим, що діти та онуки їй у передачі приносили. Кожна друга бабуся мене донькою називала, лагідно так. Я з ними ніби оживати почала.

Там я й познайомилася з Пашею. Він вчинив до нас із гіпертонічним кризом, лежав мовчки, ні з ким не спілкувався. А найстрашніше, що до нього ніхто не приходив. Тиждень минув і я не витримала сходила в магазин, купила яблук та апельсин, склала в пакет, заходжу в палату і строгим голосом питаю:

-Кузьмін Павло Денисович у цій палаті лежить? Вам надсилання.

А Паша аж із ліжка підстрибнув, руку вгору тягне, а дивиться на мене і питає:

-Я – Кузьмін! А хто передав, сину? А чому сам не підвівся?

Я розгубилася і говорю:

-Так, син, захворів він, не став підніматися в палату, щоб Вас ще більше не заразити. Він у головлікаря все дізнався з Вашого лікування і пішов, обіцяв ще прийти. Чекайте… .

Наступного дня Павло підвівся з ліжка, у нього ніби сенс жити з’явився. Пішов до їдальні, з апетитом з’їв лікарняний борщ.

А потім, коли він побачив мене, то спитав як мене звуть, так ми й почали спілкуватися.

В історії хвороби Павла я знайшла телефон його сина, зателефонувала, сказала, що батько зовсім ослаб, чекає на нього, благала приїхати. Той довго відмовлявся, а потім сказав, що постарається. Я тішилася немов дитина.

Потім мене перевели в інше відділення і я на кілька днів втратила з поля зору. А коли спустилася до нього в палату, то там лежав інший пацієнт.

Павла я побачила через кілька днів, він сидів рано-вранці на лавочці біля мого відділення і чекав мене після добового чергування. Він запропонував підвезти мене після зміни, і я погодилася. Я тоді знімала з подружкою кімнату на Потоці. Павло розпитував мене про життя, сім’ю. А коли ми зупинилися біля мого під’їзду, він поцілував мені руку. Перший раз у житті чоловік звернув на мене увагу як на жінку.

Я розуміла, що між нами різниця у 40 років, але коли Ви з людиною споріднені душі, то все це не має значення.

Павло став приїжджати до мене в місто. Нечасто, приблизно раз на тиждень, ходили в парк. сплатив оренду на півроку вперед.

Навіть тоді, коли я приїжджала додому до села, я дуже хотіла, щоб батьки запитали мене про те, як я живу. А їм це було нецікаво. Все, що їх цікавило так це я дам їм грошей на пляшку.

Я переїхала на нову квартиру, яку мені винайняв Павло. Ми зустрічалися з ним там як чоловік та жінка.

Спочатку, знявши взуття, я страшенно комплексувала через свою кульгавість. Мені здавалося, що Паша побачить весь цей жах і втече від мене. Я цього не пережила б. А він називав мене своєю лебідкою, ласкаво так, до мурашок по всьому тілу.

Я підходила до дзеркала, дивилася на своє відображення і думала про те, що я найщасливіша жінка на світі.

Паша багато мені розповідав про свою родину, про дружину, про синів та онуків. Я не ревнувала, я відчувала, як йому бракує спілкування з ними.

Ми вже півроку були з Пашею разом. Того вечора я бачила, що він нервує, ніби щось хоче сказати, але все не наважується. І я сама почала цю розмову. Паша сказав, що втомився ховатися. Що хоче бути щасливим, адже невідомо, скільки йому ще відведено. А ще він сказав, що не хоче, щоб я була його коханкою.

-Машенько, виходь за мене. Я тобі все зроблю. Ніхто тебе більше не скривдить. У мене є будинок великий, у райцентрі лікарня є, ти могла б там працювати. А хочеш — я тебе в місто на роботу возитиму на машині, як королеву.

Я як це почула, то злякалася. Його сини старші за мене за віком, злякалася що мене не приймуть, батька засудять за одруження цю. А Паша сказав.

-Я Все, Машенька, розумію. Недовго мені залишилося, ще 5-10 років і все. А ти зовсім молода. Відпишу на тебе будинок, за документами він лише на мене оформлений. А сини мої — дорослі мужики, самі зароблять на свій кут.

Так ми з Пашею одружилися. Тітки у РАГСі на нас косо дивилися, а нам все одно на них було. Люблю я його, тьотю Зін. До божевілля люблю, руки йому готова цілувати за все, що він для мене робить.

Зінаїда вислухала розповідь молодої сусідки і збиралася додому. Вона звичайно була рада за Павла, але й сусідкам-бабонькам було що розповісти.

Ця історія обросла новими подробицями, тим, чого насправді й не було.

А потім хтось із «добрих» сусідів доніс ці плітки до синів Павла.

З’явилися сини в батьківський дім, вдали, що не знають усього, що відбувається останнім часом у житті батька. Маша розгубилася, коли їх побачив, вона одразу їх дізналася, адже їхніх фотографій багато у домі.

-Проходьте, Паша скоро повернеться.

-А Ви хто? Батько найняв Вас для господарювання?

Маша почервоніла, але нічого не відповіла.

Брати зайшли в хату і по-хазяйськи почали оглядатися. Там було чисто, затишно, пахло випічкою. їхня мама була жива. Але не для сантиментів вони сюди приїхали. селян, що їхній батько під старість ополоумів — одружився з молодою і все своє майно переписав на нову дружину. Як же так? А тут якась шахрайка вималювалася і все, що нажито їх батьками, тепер має дістатись. їй уже ні!

А ще кожен із братів згадав суворе обличчя своєї дружини та її повчання перед від’їздом до села — робіть, що хочете, але спадок має бути Вашим.

Павло приїхав за півгодини після приїзду синів. Побачив біля хвіртки машину молодшого сина. Зайшов на огорожу, а там Маша стоїть, мнеться, до хати не заходить.

-Ти Що ж тут стоїш, мерзнеш? Петька приїхав?

-Обидва, Паш, приїхали. У домі на тебе чекають. Вам поговорити треба, ти йди, а я в сарай піду, там багато роботи.

-Маша, що за дурниці, ти дружина моя, у мене від тебе секретів немає.

Але Маша наполягла на тому, щоб Павло поспілкувався із синами наодинці, їм було що обговорити.

-Паша, я пирогів твоїх коханих напекла, вони під рушником. Почастуй хлопчаків.

Розмова батька з синами була важкою. Раз у раз з хати крізь зачинені двері долинали уривки фраз на підвищених тонах. Минуло хвилин 15, як обидва брати вискочили з батьківського будинку і попрямували до своєї машини. Потрібно було Маші в цей момент вийти з сараю і потрапити на очі. Артем подивився на неї очима повними ненависті:

-Що міг наш батько в такій хромоногій як ти знайти???

Не встиг Артем домовити, як з дому вибіг Павло Денисович, його обличчя було червоне від гніву.

-Забирайся з мого будинку, мерзотник. Згадали про батька, коли спадок став потрібним. Скільки ти разів за останній рік приїхав один чи два, я щось забув. І їхав відразу ж навіть не запитавши мене про те, як я почуваюся, зате багажник машини своєю курями та картоплею забивав до відмови. А чи не ти просиш щоразу в мене у борг: «Батю, допоможи, я все поверну. Важко, врятую нема. Я тобі хоч раз відмовив? Ні. Але ти жодного разу мені карбованця не повернув. Та не в грошах справа – душі у Вас із Петькою не залишилося. Захочете приїхати, наш з Машею будинок – Ваш будинок. А не захочете — скатертиною дорога.

Брати поїхали, Маша підбігла до чоловіка:

-Паша, навіщо ти так? Тобі ж нервувати не можна, тиск знову мабуть скаканув, підемо я померю.

Ця зустріч була початком пекла для Павла Денисовича. Сини, повернувшись до міста і порадившись зі своїми дружинами, найняли адвоката, який намагався визнати Павла Денисовича недієздатним. Діти намагалися сховати батька в психлікарню, погрожували Маші, що якщо та не зникне з життя їхнього батька, то з нею може статися нещасний випадок. Вони навіть вийшли на керівництво лікарні, де вона працювала, когось підкупили, з кимось домовилися. У результаті керівництво лікарні звинуватило Машу у нестачі ліків. Доказової бази для судового розгляду не вистачило б, тому керівник запропонував Маші написати за власним бажанням.

Було дуже прикро, але Павло був поруч із дружиною, повторював:

-Я знаю, що ти цього не робила, я вірю тобі більше, ніж самому собі.

Маша згодом влаштувалася працювати медсестрою до райцентру. Павло Денисович так і возив її працювати на своїй Ниві. Так було доти, доки він не відчув, що зором стало сильно падати. Тоді він запропонував дружині відучитися на права.

-У тебе все вийде, ти в мене розумниця.

Павло Денисович сам навчав дружину водінню. А потім сталося те, чого ніхто не очікував — Маша дізналася, що вагітна. Вона дивилася на тест і повторювала:

-Цього не може бути.

Розгубився від цієї новини і Павло Денисович. Він не знав, як правильно вчинити. Дитина — це щастя, але в той же час вона розуміла, що скоро її не стане і чи впорається Маша одна з дитиною. Але з іншого боку, після його відходу вона вже ніколи не буде одна.

І вони вирішили народжувати. Знову по селу поповзли плітки. Баби місцеві казали, що Павлові Денисовичу вже під 70, навряд чи це від нього Машка вагітна. І вся ця новина не давала їм спокою. А Павло Денисович та Маша не слухали цих пліток, їм було добре разом.

У певний час Маша народила доньку. Павло Денисович намагався не показувати дружині своїх емоцій, але не міг стриматися, дивлячись на це крихітне створення, її ручки, надуті губки. Маша запропонувала назвати доньку Ганною.

-А Чому б і ні, ім’я красиве, тепле.

Павла Денисовича не стало, коли Ані було 1,5 роки. Він на той час сильно здав, хоча міг би ще пожити, якби сини та їхній адвокат не вимотували йому нерви. Маша була поруч до останнього, вона цілувала його руку, гірко плакала, вона розуміла, що він іде. Павло Денисович перед смертю практично втратив зір, але відчував теплоту рідної людини поруч, її голос. Він повторював:

-Машенько, ти моя лебідка, я Вас з Анечкою так сильно люблю …

Коли Павла Денисовича не стало, Маша набрала спочатку одному синові Павла, а потім другому. Але на тому кінці дроту були короткі гудки, мабуть, вони занесли її та батька в «чорний список».

Багато народу прийшло на похорон Павла Денисовича, добрим і поважним чоловіком він був. Приїхали і сини, мабуть, хтось їм повідомив про смерть батька.

Після смерті батька вони зробили ще не одну спробу анулювати заповіт батька в суді, але все було безрезультатним.

Маша майже 10 років жила вдвох із донькою. А потім у її житті з’явився чоловік – військовий пенсіонер, високий, статний. Вони познайомилися інтернетом. Кілька разів він приїхав у гості, озирнутися, познайомитися ближче, а потім перевіз речі.

Анечка прийняла вітчима добре, але татом не називає. Вони часто ходять із мамою на могилку до батька, Анечка з цікавістю розпитує маму про те, яким був її батько.

-Він був чудовим. З ним я зрозуміла, що я зовсім не бридке каченя, а його лебідка)