Рубрика:

Згадую, як ще малою дівчиною я мріяла зустріти кохання свого життя. Уявляла своє весілля і щасливе подружнє життя. Все неодмінно мало бути, як у казці. Шкода, що ніхто мене тоді не повернув на землю. Не дивно, що така мрійлива дівчина, як я закохалась за першої ж нагоди

. 

Руслан був далеко не ідеальний. Не найрозумніший, і не найгарніший. Звичайний сільський хлопець. Та мені він здавався справжнім принцом. 

Гуляли ми не довго, я завагітніла, а після весілля – пішла в невістки. От всі завжди розповідають про поганих свекрух, а моя була хороша, добра і тиха Марія Павлівна. Все життя ця жінка потерпала від свого чоловіка. Свекор виявився справжнім монстром і диктатором. Він усім заправляв і дуже радів, що має нову жертву, в вигляді мене.

Просто на моїх очах свекор міг вдарити свою дружину. І не раз я чула, як він Руслана повчав:

 – Ти занадто м’який з дружиною. Так щасливого життя не буде! Маєш силу показати, аби знала своє місце!

Чоловік мій наче був не такий, та з віком дедалі більше свого тата нагадував. Міг крикнути, грубе слово сказати. А я вже дитину мала, тож все терпіла. Минуло десять років, син підріс, донька народилась. Свекруха мені в усьому допомагала, я дуже її любила, та одного дня її серце не витримало такого життя. Пішла миттєво, лиш ойкнула і впала. 

На похоронах свекор і сльози не зронив. Йому наче зовсім байдуже було. Я тоді подумала, що так вони й мене доконають. І мала рацію. Після смерті Марії Павлівни тато мого чоловіка вирішив, що я тепер його прислуга. Увесь час мене сварив, кричав.

 – Чому в хаті такий безлад. Як ти до такого довела? І готуєш жахливо!

Я ненавиділа його усім серцем. А тоді старий захворів на грип. Мало не вмер, мав серйозні ускладнення. І врешті зліг. Кволий, він не став добрішим, поводився ще паскудніше. Постійно принижував мене. Та найгірше почалось, коли чоловіка забрали на війну. Я залишилась сама зі свекром. Щастя, що діти вже дорослі допомагали мені.

Та цілий рік я жила наче в пеклі. А нещодавно подруга запропонувала мені путівку в  санаторій на два тижні. Вона з дітьми несподівано захворіла і було шкода, щоб місце пропадало. Я погодилась. Домовилась зі знайомою медсестрою, щоб ходила до свекра щодня. І поїхала. Та раптом мені подзвонив Руслан:

 – Як ти могла так вчинити? Негайно повертайся додому!

 – Все вийшло дуже швидко, та Ганна Миколаївна доглядатиме твого тата, не переживай!

 – Він проти сторонньої людини! Їдь додому! І що це ти вигадала відпочивати, доки я тут воюю?

Мені тієї миті так прикро стало. Я ж ніколи собі й дня розслабитися не давала! Розповіла подрузі, що ми будемо повертатись. А вона й каже:

 – Не розумію, навіщо все це тобі? Кидай їх і нехай роблять, що хочуть!

 – Але що люди скажуть? Що покинула військового чоловіка і хворого свекра?

 – А що краще таке життя мати? Бери дітей і тікай до Європи. Тим паче, що в тебе хлопцеві 15 років. Скажеш, що вирішила його вивезти!

Тепер мені ця думка з голови не виходить. Я вирішила вперто не повертатись з санаторію. Термін добуду. А тоді приїду зберу речі і піду назавжди. Чоловік дзвонить щодня, кричить на мене. Не хочу я такого життя. А як би ви вчинили?