Валентина Петрівна підходила до свого під’їзду. Старенькі на лавці обговорювали ситуацію з автомобілем, що припаркувався поряд нещодавно.

– До кого це? – поцікавилася Валентина.

– Нам не повідомляють! – Відповіла одна з бабусь. – Мабуть, до Машки. До людей похилого віку такі дорогі тачки не під’їжджають.
– До нас лише на швидких! – Підхопила інша старенька.

Сусідки ще трохи поговорили між собою, обговоривши владу та всі плітки. І тут вийшла та сама Маша, до якої приїхали дорогим автомобілем. Вона пішла у своїх справах, не звернувши жодної уваги на сусідок та на припарковану машину прямо на газоні.
Валентина Петрівна поспішила повернутись додому.

– Валентино Петрівно? – Промовив чоловік, побачивши на сходовому майданчику жінку. – Ви мене пам’ятаєте? Ми з Вами кілька днів тому розмовляли. Я – родич Ваш.
– А, Льоше! – Дізнавшись його, вигукнула Валентина. — Чому не попередив, що їдеш у гості? Машина твоя на газоні стоїть?
– Ну, моя.
– Тоді піди та прибери її звідти, доки люди не допомогли! Бач, чого надумав, автомобіль свій на квіти нам ставити!

Родич поспішно вийшов надвір, Валентина Петрівна пішла чаю розігріти. Їй квартиру треба продати, не хотілося б сусідам пом’ятим газон залишити.

Давно якось до неї дядько приїжджав із сином своїм. Згодом родичі не цікавилися один одним. І ось, молоденький з’явився! Тільки щось у ньому відштовхувало Валентину Петрівну. Палить багато. Наче молодий ще, а зуби вже жовті. Добре, приїхав хоч. Жінка не стала рієлтора наймати, щоби квартиру продати. Краще племіннику заплатить. Але той відмовився від грошей.

Так сталося, що Валентина залишилася на старості років без чоловіка та дітей. Захотілося їй переїхати до землі ближче. Все-таки на свіжому повітрі набагато краще, ніж щоразу спускатися з четвертого поверху. А в селі город є. Сили є поки що, посадить овочі собі.
Наприкінці осені знайшовся покупець на квартиру.

– Зима завтра. По весні почнемо продавати, – сказала Валентина Петрівна, –
відповів племінник.
– Але будинок мені ще не підібрали! Де я житиму буду? – зітхнула Валентина Петрівна
.

Довго чекати не довелося. Через кілька днів родич знайшов варіанти житла, що походить. Вибравши вподобане будинки, вони вирушили до села. Подивившись їх, Валентина Петрівна трохи засмутилася. Ремонт скрізь був потрібний. Але на отримані гроші від квартири жінці вистачило б і на будинок, і на ремонт.

Олексій був знайомий з будівництвом і зміг розповісти тітці, скільки коштуватимуть їй будматеріали та зарплата робітникам. Племінник обіцяв допомогти.

Бабуся журилася:
– Зима на носі. Не хочеться мені возитися з цими ремонтами
.

Валентину Петрівну насторожувало те, що племінник намагається якнайшвидше продати квартиру і купити їй хоч якийсь будиночок. Все ж таки вона вирішила, що вигоди Льоша від цього ніякої не отримає, та й її справи з продажем йому незручні. Дякую, що взагалі погодився їй допомогти.
Вибравши собі будиночок, бабуся призначила день угоди.

Покупець та нотаріус приїхали вчасно. Олексій заварив усім чаєм. Жаль стало бабусі продавати житло. Своя квартира таки. Усе життя тут прожила. Що ж, дороги назад немає. Вже й речі зібрані, і угода оформляється.

– Ну ось. Тепер можна і до нового будинку в’їжджати! – Заявив племінник, коли папери були підписані.
– Почекай, що прямо зараз чи що? Я ще з серванту посуд не виклала, – заперечила була жінка похилого віку, проте Льоша наполягав відвезти її сьогодні. Нібито, покупцю ночувати ніде!

– Ну гаразд, сьогодні так сьогодні.

Невдовзі вони їхали шосе вантажним автомобілем. Бабуся позіхати почала і заснула безпам’ятним сном. Свідомість часом поверталася до неї, і вона бачила дорогу у вікно машини, чула, як чоловіки розмовляють між собою.

– Бабу, ти мене чуєш? – ніби здалеку чувся голос Льоші. Сил відповісти у неї не виявилося.
– Давай тут її покинемо, – знову почула вона, прийшовши до тями вдруге. Все відбувалося, як у тумані. Кинули стареньку прямо в кучугуру.
– Сама помре, – сказав Олексій.

Дійшло до бабусі, що обдурив її племінник. Мабуть, у чай він щось підмішав, щоб заснула і даровану підписала.

Тим часом за тим, що відбувається, спостерігала дівчина. Проїжджаючи повз машину, що зупинилася біля узбіччя, вона подумала, що водієві потрібна допомога, і вирішила пригальмувати авто. Проте пізніше побачила, як чоловіки тягли щось із вантажівки, попрямувавши до лісу. Ішов сильний сніг. Молода жінка зацікавилася, навіщо людям серед траси вивантажувати щось, та ще й у негоду? Може, криміналом займаються?
Трохи відігнавши машину та відключивши фари, дівчина приготувалася чекати. Про всяк випадок записала номер автомобіля. Коли незнайомці сіли та поїхали, дівчина поспішила туди, куди вони відносили мішок. Побачивши жінку похилого віку, вона доторкнулася до пульсу. Жива! Щоправда, непритомний. Молода рятівниця відразу набрала чоловіка і повідомила про бабусю.

Коли приїхав чоловік, вони разом віднесли стареньку в машину.

– Де я? – Запитала вона.
– Ми вас знайшли, – відповіла їй Ірина. – Ви пам’ятаєте, як опинились у снігу?
– Так. Пам’ятаю. Ми з племінником квартиру продавали. Потім чай пили. Ох вже цей чай… Льоша мені в нього щось насипав! Потім їхали до села, двоє мене кинули в кучугуру. Позбавився тітоньки родич!
– Давайте, я Вас розітру, – запропонувала дівчина, дістаючи з аптечки крем.
– З Вами тепліше, – посміхнулася бабуся. – Так би пропала я.

А пізніше родина Ірини та сама Валентина Петрівна звернулися до поліції. У справі старенької почалося розслідування.
Молода жінка запропонувала Валентині пожити поки що у них із чоловіком. Будь-яке в житті буває, адже поки квартиру повернеш, свій дах над головою потрібний.

Через кілька тижнів літній жінці повернули її квартиру. Олексія та його спільника посадили за шахрайство. А навесні, як і планувала Валентина, вона продала квартиру та придбала будиночок у селі. Ремонт там не був потрібний, і бабуся з радістю зайнялася городними справами. Влітку в гості Ірину із чоловіком запрошувала. Доброту цієї сім’ї бабуся не забувала ніколи.