Колишній чоловік з’явився на порозі несподівано. Віка, промучившись усю ніч від болю, з темними колами під очима дивилася в вічко і не наважувалася відкривати. Ні, вона не уникала спілкування з ним, їй стало байдуже, але так не хотілося, щоб він бачив, як сильно здала вона за останні півроку.

Хвороба, що спочатку відступила, взялася за Віку з новою силою і відпускати вже не збиралася.

-Лікування не дало жодних результатів. Вам залишилося не більше місяця.

Віка згадала слова лікаря, що пролунали як вирок. Скільки разів він вимовляв цю фразу, скільки разів очі пацієнтів з жахом дивилися на нього.

Навколо кипіло життя, люди мчали у своїх справах, природа, передчуваючи тепло, прокидалася від зимової сплячки, коти, здибивши хвости, репетували як божевільні, горобці, весело цвірінькаючи, бовталися в калюжах.

Так хотілося поплакатися, притиснутися до грудей рідної людини, щоб пошкодували, щоб просто погладили по рідкому волоссю.

Нічого цього Віка вже ніколи не матиме.

Єдиною близькою людиною, так вона вважала, коли — то був її чоловік. Але дізнавшись про хворобу, він швидко охолодів до неї, а минулого року взагалі з’їхав з квартири, що дісталася Віці від бабусі.

Більше нікого у Вікі не було, жодної рідної душі. Дітей теж не вийшло, тепер вона розуміла, що через хворобу, яка гризла її кілька останніх років, не виявляючись ніяк, але і не даючи можливість стати матір’ю.

І ось зараз колишній чоловік, весь такий випещений і квітучий стоїть за дверима її квартири і наполегливо дзвонить. Віка, розуміючи, що так просто Кирило не відчепиться, видавила із себе питання.

-Навіщо ти прийшов?

-Віка, Відкрий, треба поговорити!

-Нам нема про що розмовляти!

-Ти Помиляєшся!

Кирило притис ніс до вічка.

-Відкрий!

-Приходь через півгодини.

Кирило пом’явся, і, нарешті, у вічко Віка побачила його спину.

Вона мала півгодини, щоб привести себе в божеський вигляд.

Зайшовши у ванну, вона подивилася на своє відображення в дзеркалі. Від тридцятирічної красивої жінки залишилася тільки бліда тінь.

-Скоріше б все закінчилося!

Сил зовсім не було. Але Віка змусила себе випити жменю пігулок і відкрила ящик, де завалялася косметичка. Скільки вона не відчиняла її? Туш зовсім засохла, тіні кришилися, тональний крем скочувався на запалих щоках, зате надійно замазував землістий колір шкіри. Довгі тонкі пальці повільно перебирали кілька волосинок, що залишилися. Хустка на голову виправила ситуацію, приховуючи під сірою тканиною всю безнадійність неіснуючої зачіски.

У минулому житті Віка б обов’язково кинула на себе фінальний погляд, але тепер вона ковзнула по забризканому краплями дзеркалу і з усієї сили, на які були здатні її слабкі руки, зачинили двері.

Дзвінок розривався вже кілька хвилин.

Віка відчинила двері. У ніс ударив різкий запах одеколону. Аромат був явно не дешевий, але в таких кількостях, що нудота підступила до горла. Віка побіліла.

Кирило здивовано підняв брови, – Ти неважливо виглядаєш! – І пройшов повз неї до кімнати.

-Ще б! Не має значення! я виглядаю хр ….-во! А ти здивований????

-Вибач, не подумав!

-Ти взагалі дуже рідко думаєш! Навіщо прийшов?

-Віка, Ти тільки не кип’ятись! Я тут з Лізою подумав, адже ти скоро… .., – Кирило осікся.

-Треба ж! Тобі вистачило мізків не вимовити цього слова! Ну, домовляй, що ж ти! Я скоро помру! І що?

-Ну так от, спадкоємців у тебе немає, батьки та баба давно померли! Виходить, твоя квартира дістанеться мені.

-Чому ти так вирішив?

-А Кому? До благодійного фонду відпишеш чи що? — неприємний брязкітливий сміх Кирила розлютив Віку.

-Припустимо, що тобі. І що?

-Поки пройде півроку, поки я вступлю у спадок! Може, щоб уникнути тяганини, ти перепишеш квартиру на мене вже зараз?

-Ти сам до цього додумався, чи твоя Ліза підказала? – Віка задихалася від гніву, – Послухай себе! Ти мене вже ховаєш! Як я не помічала, що в тебе немає нічого людського!

Кирило опустив очі, зображуючи гіркоту та каяття.

-Не тисни на хворе, Віка! Ти знаєш, якби не твоя хвороба, я не пішов би від тебе!

-Тим Боляче мені!

-Не Будь егоїсткою! Ти не можеш звинувачувати мене в тому, що я здоровий, і моє життя продовжується!

Віка хотіла щось заперечити, але зупинилася напівсловом. Що толку? По суті, він правий. Сказав, звичайно, у огидній формі, але логіка у його словах є. Нехай навіть і така потворна!

-То що? Подумаєш?

-А Що тут думати? Давай зробимо, як хочеш.

Кирило, радіючи, що так легко Віка погодилася, підскочив і цмокнув її в щоку. Тут же його рот скривився, губами розмазав товстий шар тонального крему, який потрапив йому на зуби.

-Що це за гидота???

-Недоліки хвороби! Нічого, потерпиш! Заради квартири і не таке зробиш!

Кирило гидливо стер залишки крему з губ.

-Тоді на завтра я домовлюся з нотаріусом?!!

-Роби як хочеш! Тільки повідоми час заздалегідь. Мені треба підготуватись!

-Звичайно, звичайно! Я розумію!

Окрилений Кирило вискочив з квартири, а Віка зібрала останні сили, щоб зачинити за ним двері і одразу впала в ліжко.

**********

Наступного дня зранку раніше прийшла смс-ка «У 12 заїду за тобою».

Зробивши ті ж маніпуляції, що напередодні, Віка вийшла з квартири з однією тільки думкою, що побачить колишнього чоловіка востаннє.

У приймальні нотаріуса було тихо. І майже нікого. Віка не відразу помітила літню жінку, що весь час витирає очі хусткою. Кирило, залишивши її чекати на дивані, відразу вийшов на вулицю покурити.

Годинник голосно цокав, і тільки схлипування жінки порушували майже труну тишу.

-Чому ви плачете? – Запитала Віка. Її хвороба давала їй можливість, не думаючи, заговорити з жінкою. Раніше вона так би не вчинила, але тепер вона не соромилася і не мучилася довгими роздумами.

Літній жінці, мабуть, теж втрачати вже не було чого і вона, побачивши у Віці добру душу, заговорила.

-Мій онук важко хворий, але допомогти йому можна, і ліки є, тільки коштує вони непідйомних грошей! Ось сиджу, чекаю, продаю свій будиночок. Куди ми тепер з Мишком подамося, не знаю! Але ж це не головне! Важливо, що мій онук житиме!

-Не плачте! Все утворюється! У вас є надія!

З кабінету нотаріуса вийшла помічниця та запросила жінку. Та схаменулась, попрощалася і, затиснувши в руці пожамканий файл з пожовклими паперами зайшла всередину.

Віка провела її сумним поглядом, і пішла надвір звати Кирила.

-Ми наступні!

Кирила не було біля входу. Віка побачила неподалік альтанку, в якій колишній чоловік розмовляв зі своєю новою пасією Лізою.

Вона підійшла, прислухалася.

-Кирило, вона точно не передумає??! Я вже зробила завдаток за котедж! – Пропищала Ліза

-Куди вона подінеться? На той світ за собою квартиру не забере!

-Ну Дивись!

Кирило смачно поцілував її у напомажені губи.

-Йди! Відвезу хворобу і одразу подзвоню тобі!

Віка, доки її не помітили, кинулася назад.

Жінка вже вийшла із кабінету нотаріуса. Тремтячими руками вона тикала кнопки в старенькому телефоні.

-Подивися, дитинко! Повідомлення з банку має прийти! Щось я не розберуся, попросила вона.

Віка, піддаючись пориву, схопила її за руку і потягла до нотаріуса.

Вона вже підписувала документи на квартиру і бачила, як Кирило, витріщивши очі ломився в кабінет нотаріуса. Бачила і тріумфувала.

Через кілька хвилин Віка вийшла, притримуючи під руку літню жінку.

Кирило накинувся на неї, тицяючи кулаками в груди.

-Як Ти могла??? Нехай тепер ця жебрачка тебе ховає! Була тв..ю, нею і помреш.

Колишній чоловік, захлинаючись злістю, шипів як змія, посилаючи прокляття на голову Вікі і в цьому житті, і в наступному. Дісталося і літній жінці та нещасному хлопчику Мишкові, який чекав біля входу.

*******

Віка йшла тихо, рано вранці, коли косі промені квітневого сонця ковзали по дахах будинків. За руку її тримала жінка похилого віку, гарячі краплі падали з її очей на бліду Вікіну щоку.

На прощання Віка посміхнулася їй і смиренно заплющила очі, віддаючи душу на милість Творця. Останнім, що вона почула, був плач хлопчика Миші за дверима і тремтливий голос жінки, що схилилася над нею.

– Прийми, Господи, у своє царство цього чистого Ангела!!