Рубрика:

Я працюю акушеркою в пологовому будинку. Завжди обожнювала свою роботу. Та саме через неї часто не ночувала вдома. Чоловік ніколи не скаржився через мої чергування. З дітьми справлявся самотужки, а тоді вони повиростали і стало простіше.

А якось на чергуванні мені стало зле, я боялась, що можу заразити пацієнток, тож викликала іншу акушерку, а сама поїхала додому. Тихенько увійшла, аби не розбудити чоловіка. Та відразу біля дверей побачила жіночі туфлі. А тоді й їхню власницю в нашому сімейному ліжку.

Вона вдягнулась і втекла, а чоловік почав мене звинувачувати:

 – Це все твоя робота і вічні чергування! Сама винна.

 – Йди геть!

 – Чого мені йти? Це ж моя квартира!

Посеред ночі я попросилась до сусідки. А та навіть не здивувалась.

 – Ми все думали, що з віком він схаменеться, але ж ні.

 – ЩО ви маєте на увазі?

 – Твій Василь завжди коханок водив, щойно нагода випадала. Всі це бачили.

 – Чого ж мені ніхто не сказав?

 – А що в чуже життя лізти? Крім того, всі зраджують. 

Наступного дня я поїхала до доньки. Вона такого не чекала, страшенно образилась на батька. А тоді сказала мені:

 – Мамо, я тобі путівку в Трускавець взяла, візьми відпустку – розвійся!

 – Та не хочу щось я зовсім!

 – А ти через не хочу! Треба і все!

Врешті вона мене вмовила. Я поїхала і це було правильним рішення. Перші дні ні з ким не спілкувалась. А тоді якось в їдальні до мене підсів один чоловік. 

–  Ви тут одна?

 – Так?

 – Розлучена?

 – Ні. Не знаю!

 – Я не залицяльник, просто хочеться з кимось поговорити. 

Виявилось, що Аркадій вдівець. Його дружина померла всього в 45 років від ковіду. Діти щороку його відправляють в санаторій. Відтоді ми спілкувалися щодня. Він виявився дуже цікавим та розумним. А перед самим відїздом запропонував:

 – Ваш чоловік – погана людина. А я ніколи не зраджував, не розумів навіщо. Відчуваю, що між нами зв’язок. Поїхали зі мною до Львова?

Я не знала, як залишити все. Та обіцяла подумати. А коли приїхала додому на мене чекав сюрприз. Василь сидів у доньки на кухні з букетом.

 – Повертайся додому. Пробач мені, присягаюсь, це більше не повториться!

 – Я не хочу!

Я вигнала його. А тоді донька взялась мене переконувати:

– Ну, нащо ти так? Він шкодує щиро! Я йому вірю! Дай йому другий шанс! Ми ж всі рідні!

Я тепер не знаю, як бути. Можливо, я б пробачила, якби Василь всього раз помилився. Але це ж було часто. Як гадаєте, що мені робити?