Я з чоловіком виїхала в Німеччину ще десять років тому. Спочатку поїхав він, знайшов роботу на заводі, все підготував, а потім і я з донькою перебралась остаточно.

Живеться нам далеко не солодко. Обидвоє важко працюємо. Чоловік на двох роботах. Тут в Німеччині я другу дитину народила, але й посидіти в декреті не могла. Гроші були потрібні. 

І ось, коли почалась війна, мені подзвонила молодша сестра. Марія почала плакати, казати, що їй страшно в Україні та благати, щоб я її прийняла. Звісно, я погодилась.

Сестра приїхала, я їй в усьому допомогла. Разом ми всі документи оформили, на курси Марію записали. Вона жила у нас, їла нашу їжу і навіть одяг мій брала, і не питала.

Так минуло два роки. Я все чекала, що сестра знайде бодай якийсь підробіток, як це роблять усі українки тут, або почне допомагати по господарству. Та в мене наче ще одна дитина з’явилась. Вона увесь цей час жила у своє задоволення. Навіть мову не вивчила.

Ми з чоловіком почали дуже сваритись через Марію. Адже вона весь час нам заважає, він не почувається вдома добре. Нещодавно він повернувся з роботи, а в мене саме друга зміна була. А сестра всю їжу, котру я чоловікові відклала – з’їла, ще й посуд брудний залишила. Він страшенно розлютився, і коли я прийшла – зчинив скандал.

 – Як ти її не випхаєш – піду я! Мені набридло, що вона в нас на шиї.

Зранку я вирішила серйозно поговорити з Марією. Та вона відразу ж почала плакати:

 – Куди ж я піду? Що зі мною буде?

 – Ти можеш поїхати додому до мами. У нас на Франківщині все спокійно, люди живуть, наче нічого не сталось. 

 – І ти виженеш рідну сестру? Ще й в чужій країні?

 – За два роки ти могла вже влаштуватись, але ти не хотіла, бо так було зручно.

Всього через пів години мені зателефонувала мама, почала звинувачувати в усьому, казати, що так не можна і я маю піклуватись про сестру.

Скажіть, от як мені бути? Невже я маю залишити безсовісну сестру, знаючи, що можу втратити чоловіка? Скільки ще я маю її годувати й вдягати, і чи взагалі це нормально?