– Що нам в селі робити? Біля баби скакати? Ні, ми вже награлися у няньки. 

https://www.facebook.com/plugins/share_button.php?href=https%3A%2F%2Fposhepky.com%2Fshho-nam-v-seli-robyty-bilya-baby-skakaty-ni-my-vzhe-nagralysya-u-nyanky%2F%3F?utm_medium=fb_rek&layout=button&size=large&appId=1984205051792751&width=168&height=36

Життя заробітчанина – то дуже складна штука. От стільки років працювати на чужині, не бачити своїх рідних та близьких. Але я уявити не могла, що мене чекатиме потім. 

Я вже років з 15 працюю в Португалії. Сама з невеличкого села. Роботи там нема, тільки йти або дояркою на цех або продавчинею в магазин. А тоді в мене на руках була маленька донечка Світланка. Мій горе-колишній так допивався до чортиків, крав гроші, виносив золото та срібло. Тому я вигнала його геть. Потім він взагалі допився до могили. 

Однак, хата моєї мами була у такому поганому стані, що важко описати. Та вона навіть швидше сарай нагадувала, ніж будинок. І якраз сусідка їхала закордон та підбила мене на цю авантюру. А що? Мову знати не обов’язково, кімнату в гуртожитку дають, платять достатньо. 

– Ти хоча б про маму та доньку подумай. От що ти їм в цьому селі зможеш дати? – дорікала сусідка. 

Моя Світланка тоді навчалася у 4 класі. Я вирішила пожертвувати собою, зібрала речі, документи і вже через тиждень їхала до Португалії. 

Звісно, у Португалії я не байдикувала. Працювала і на плантаціях, у кафе та ресторанах, на заводах. І всі гроші до копійки висилала мамі. Вже за 3 роки ми розбудували свою хату, наче той палац. Два поверхи та велика тераса, поставили ще літню кухню, місце для мангала та басейну, альтанку. У Світланки були модні речі, новий телефон та комп’ютер.

Я могла повернутися до села. Але що там робити? Хата збудована, але все одно гроші були потрібні. Чи то на продукти, на оплату комунальних послуг. Помалу відкладала доньці на університет та гарне майбутнє.

Світланка вивчилася у Києві, але повернулася до села. Потім одружилася, зараз живе з дітками та чоловіком у нашому будинку. Зять займався виготовленням меблів, Світлана доглядала за хатою. Мені було спокійно на душі, бо знала, що мама не сама, що на поруках у доньки. 

Однак, зараз справи геть кепські. З початком війни зять втратив роботу. Поки перебивається якимись заробітками у селі, робить ремонти і лагодить машини. Ще й Світлана третю дитину народила. Грошей їм вистачає ледь-ледь на продукти чи підгузки, тому я висилаю гроші. 

Тільки от мій директор на заводі вже почав натякати, що він продає свій бізнес. Тим паче, зараз у Португалії стільки біженців, велика конкуренція щодо роботи. Я мала деякі заощадження в банку в Україні. Планувала колись їх витратити собі на квартиру чи будинок. А Світлана хай далі живе у хаті, бо у неї 3 дітей.

У червні я приїхала додому. Якраз зняла всі накопичення та дивилася з нотаріусом собі на квартиру. Але Світлані ця ідея взагалі не сподобалася:

– Мамо, а чого це я повинна за бабою доглядати? У мене троє дітей малих!

– А що ти пропонуєш?

– Як що? Ти краще гроші мені віддай, ми з чоловіком купимо собі квартиру і переїдемо до міста. Що нам в селі робити? Біля баби скакати? Ні, ми вже награлися у няньки. 

Я не очікувала почути таке від Світлани. От стільки років пахала, як та кобила, аби потім це почути? Ще й від рідної доньки? 

Так, моя мама літня людина, за нею потрібен спеціальний догляд. Але хіба можна її зараз ось так кинути напризволяще? Мені ще до вересня точно треба бути у Португалії, а Світлана вже думає про переїзд. 

Хто не правий у цій ситуації? Чому Ви так вважаєте?