Сил моїх вже зовсім нема. Рік тому на війні загинув мій чоловік. Павло був найкращим, добрим, щирим та чесним. Тому й не міг лежати на дивані, доки хлопці в окопах. А я не зупинила. Дарма. 

Залишилась сама з 8-річним сином. А як чоловік мріяв ще про доньку. Не судилося. Щойно я отримала виплату через загибель коханого об’явилась моя мама. 

– Послухай, це великі гроші. Що з ними робитимеш?

– Куплю кілька квартир і здаватиму. А коли син підросте – все йому дістанеться. 

 – Послухай, будь людиною, допоможи сестрі. Поглянь, як їй важко без житла!

 – Схоче, зможе у мене орендувати, я знижку зроблю.

 – Ти що таке кажеш, це ж рідна сестра твоя і племінники.

Мені аж смішно від цих слів стало. Змалку мама мені казала, що я маю піклуватися про молодшу сестру. А Настя цим користувалась, нічого не робила, вчитись не хотіла, вдома не прибирала, ще й поводилась жахливо. В 18 років сестра завагітніла від хлопця, котрий втік. А потім зустріла Миколу і вони побралися. Та він такий самий, як вона, нічого робити не  хоче. Вони всі разом у мами й живуть. Вже й ще одну дитину мають.

Відколи почалась війна Микола не працює, а ховається вдома. Тож моя мама їх усіх разом і утримує. Мало не щомісяця в мене гроші просить. А зараз, вочевидь, вона вирішила, що я маю цим ледацюгам квартиру подарувати?

 – Мій чоловік загинув, а я маю ухилянту допомагати? Ти що?

 – Зрозумій, їм дуже важко!

 – Годі! Ні копійки не дам. У мене є син і я маю думати про нього. Та й взагалі, краще на благодійність пожертвую, ніж таким родичам дам!

 – Не чекала я такого від тебе, доню! Ти мене розчарувала!

 – Ти мене теж!

Усім родичам і знайомим мама з сестрою розповіли, що я запишалась через цю виплату, не хочу рідним допомагати. А я плачу щоночі, бо мало того, що сама залишилась, та ще й підтримки від рідні не маю. І як мені бути? Невже я мала дати їм гроші чи житло?