Я все життя мріяла про гарну сім’ю, та мені ніколи не щастило. Зі своїм першим чоловіком побралася ще як мені 19 років було. Зовсім молода, нічого тоді не тямила. Просто мама сказала, що хлопець з гарної родини й, такий шанс не можна втрачати. Та відразу після весілля я збагнула, що помилилась.

Степан робив, що хотів, ніколи мене не слухав. Через день з друзями ходив в генделик. Коли я завагітніла, він почав серйозно випивати. Тож закінчилося все тим, що я з двомісячною дитиною на руках посеред ночі втекла до батьків. Та вони мене не прийняли, наказали повертатись до чоловіка і все терпіти.

Тоді я поїхала до своєї старенької бабусі. Оселилась з нею. Вона вже немічна була і мені доводилось багато працювати, та я старалась. Ми ледве зводили кінці з кінцями. Так минуло десять років, а тоді я вирішила, що час щось змінювати. Я залишила сина й поїхала до Італії. Страшенно сумувала, та продовжила працювати. Так нам вдалося зремонтувати будинок і оплатити навчання мого Миколи. 

Я ніколи не планувала довго бути на заробітках. Та потім син одружився і я вирішила ще залишитись, аби йому квартиру купити. А тоді в мене нарешті народилась онука. Прекрасна дівчинка. Та коли нашій Лізі виповнилося чотири роки, лікарі виявили в неї невиліковну хворобу. Саме тому я продовжила працювати, адже грошей вони потребували чимало.

А якось я приїхала додому і син мені сказав:

 – Мамо, ти не мусиш гарувати далі. Я вже доволі не погано заробляю, ми впораємось.

Тоді я й вирішила повертатись. Мала доволі непогані заощадження. Вдома мені було дуже добре. І так склалося, що минув рік і я зустріла одного чоловіка. Петро здавався мені дуже цікавим, ми почали жити разом. Все наче добре складалося. 

І якось мені подзвонив син, він сказав, що потребує допомоги, дві тисячі євро на ліки. Я вирішила дати зі своїх заощаджень. Та коли це побачив Петро, оскаженів:

 – В тебе своє життя, ти достатньо синові допомогла.

 – А як інакше? Я мушу дати їм гроші, йдеться про онуку.

 – Не роздавай гроші, ніхто не знає, що на нас чекає.

 – Це не обговорюється. Я ж сама їх заробила.

 – Я такого не терпітиму! Думав, ми будуємо стосунки, майбутнє, а ти наче не в нашій сім’ї! Це не нормально!

Він почав погрожувати. Я навіть не знала, що казати. З Петром я почувалась щасливою, але син і онука – завжди були найважливішими людьми в моєму житті. Скажіть, як бути?