Колись в дитинстві ми з братом були дуже близькі. Він захищав мене й оберігав, завжди в усьому допомагав. Ідеальний старший брат. Та за часом все змінилося. Ігор подорослішав і зустрів свою Інну. Він закохався і забув про всіх на світі. 

У 22 роки брат одружився. Згодом заснував власний бізнес і був доволі успішним. Я однаково любила брата, хоча ми тоді бачились лишень на свята. Його дружина народила, він придбав будинок і дорогу автівку. Страшенно його гроші змінили. 

Після закінчення інституту і я вийшла заміж. Та минуло кілька місяців і я збагнула, що обрала зовсім не того. Вже через рік я тікала від нього вся в синцях і вагітна. То й зателефонувала Ігорю. Та почувши мої плачі, він посміявся:

 – Думати треба було головою. Що не бачила раніше, який він?

 – Не бачила. Хіба це так просто?

 – Ну, я допомогти тобі не зможу, вибач! Інна планує магазин відкривати, гроші всі в товарі!

Він міг принаймні запропонувати мені прихисток, або ж бодай якусь допомогу. Та не схотів. До батьків повертатись я не могла. Звернулась до подруги. Вона дозволила пожити в її домі. А згодом сказала:

 – Ти не маєш чекати допомоги від інших! Розраховуй лише на себе!

 – Але я ж вагітна!

 – І що? Зараз знайдемо для тебе підробіток. А потім народиш, дитинка трошки підросте і поїдеш на заробітки.

Я не уявляла собі все це. Мені було вкрай важко. Та врешті я знайшла стареньку жінку, котра потребувала догляду. Вона дозволила оселитися в неї і жити навіть з дитиною. Згодом я народила доньку. Тетяна Вікторівна навіть допомагала бавити дитину. Вона стала мені, наче  рідна. Роки минали. І коли дочці виповнилося шість років – старенька померла. Та виявилось, що вона залишила нам свою хатину. Нехай вона була в жахливому стані, та все ж наша. 

Врешті я вирішила зробити, як радила подруга. Залишила дочку з моїми батьками і поїхала до Італії. За кілька років заробила і перебудувала хатину. Та коли почалась війна, вирішила забрати дівчинку до себе. Безпека – найголовніше. 

І тут мені зателефонувала подруга й повідомила:

 – Ти ж знаєш, що у твоїй хаті живуть?

 – Хто?

 – Якийсь чоловік. Я так розумію, що це твій брат.

Я зателефонувала мамі, котра мала ключ і запитала прямо:

 – Що Ігор живе в моєму будинку?

 – Ой, доню, так!

 – А чого це ти його туди пустила?

 – Така біда в нього, жах! Інна його покинула і весь бізнес собі забрала. Він на межі!

 – Мамо, нехай йде куди хоче! Але там він не житиме!

 – Ти що, рідного брата виженеш?

 – Звісно!

Ми посварилися, та я вирішила стояти на своєму. Ніколи не забуду, як він говорив зі мною тоді, коли я побита і вагітна вешталась вулицями. А ви як гадаєте, правильно я вчинила чи ні?