https://www.facebook.com/plugins/share_button.php?href=https%3A%2F%2Fposhepky.com%2Fpostijno-kruchusya-yak-muha-v-okropi-a-mij-stepan-vvazhaye-shho-nichogo-ne-roblyu-tomu-ya-pryjnyala-kardynalne-rishennya-yak-perevyhovaty-cholovika%2F%3F?utm_medium=fb_rek&layout=button&size=large&appId=1984205051792751&width=168&height=36

Ми зі Степаном пенсіонери. Стільки років під одним дахом душа в душу. Весь вік тяжко трудились: я працювала вчителькою у сільській школі, Степан – на заводі столяром по ремонту. Учні мене любили, після пенсії я ще 10 років працювала на посаді вчителя хімії. А мій Степан пішов в охоронці.

Вдома нас все чекала невеличка господарка і городець. Не раз прийду з роботи змучена, а все їсти просить. Сама часто сідала за стіл вже коли стемніє. Тоді й чоловік приходив з роботи і ми разом гомоніли.

Маємо двох дітей: сина Леоніда і дочку Світлану. Вони облаштувались у Львові, там знайшли долю, а до нас, старих, рідко приїжджають. Наші онуки вже дорослі, найстарший Богдан – випускник, а наймолодша Еля – семикласниця.

Тепер ми нарешті на заслуженому відпочинку. Ще маємо пару курей, садимо картоплю на городі, гарбузи, кабачки, огірочки. Біля хати в нас великий квітник, я його доглядаю. Але мова не про те.

Чоловік мій на старість чисто здичів. Тільки те й робить, що телевізор дивиться й газети читає. Та якби ж тільки так – була б і цим задоволена. А він мене кожен день пиляє і приганяє до роботи!

– Що ти весь день, коло того квітника? Я не маю, що їсти!

– Я ще зранку все зварила, борщ свіженький на плиті!

– Ти маєш не тільки зварити, а й подати! – кричить чоловік.

Іноді й мені хочеться дізнатися, що у світі відбувається, але Степан все знайде для мене краще заняття. Не раз сусідка прийде до мене, хочеться з нею погомоніти або дочка подзвонить, про себе розповідає:

– Не жіноча це справа теревені розводити, жінка має на кухні сидіти і пильнувати чоловіка.

Я б й поспала хоч деколи на годину довше, та Степан каже, щоб бігла готувати сніданок – вівсяну кашу:

– То для старшого організму корисно!

Воно мені не займає багато часу, але після сніданку завжди знайдеться якась робота і так цілий день на ногах. Постійно кручуся, як муха в окропі, а мій Степан вважає, що нічого не роблю. Якось каже мені чоловік:

– А от за що у вчителів пенсія вища?

– Бо то така робота постійно голос надривати, але діти – то наше майбутнє.

– Весь вік важко працював на заводі і де відплата? Пенсія – один мізер.

– Зате тепер ти весь день біля телевізора.

– Бо я заслужив! А ти за все життя навіть їсти варити добре не навчилась, бо за тими підручниками все тобі ніколи.

Оце вже мене зачепило. Я постійно біля чоловіка, готую, доглядаю, а йому – ще й недогода:

– То вертайся на свій завод, будеш мати пенсію й зарплату, більше від мене!

– Та хто мене тепер візьме!

– То не стогни мені, бо ще розійдусь з тобою!

Хтось скаже, що я здуріла на старості літ. Але той Степан мені вже набрид: вічно скиглить. Чому я маю це терпіти? Весь вік старалась для нього, а він це навіть не цінує. То нащо здався такий чоловік? На старості я хотіла відчути від нього бодай якусь вдячність, повагу, а не лише докори. Як він такий мудрий, хай ліпше йде на роботу, буде від нього більше толку!