https://www.facebook.com/plugins/share_button.php?href=https%3A%2F%2Fposhepky.com%2Fmamo-tse-zh-mij-drug-yak-nam-dali-spilkuvatysya-ya-ne-mozhu-movchky-spoglyadaty-yak-nenka-soromyt-mene-pered-lyudmy%2F%3F?utm_medium=fb_rek&layout=button&size=large&appId=1984205051792751&width=168&height=36

Моя мама завжди була для мене прикладом. Вона лікар, поважна людина в місті. Виховувала мене сама, батько пішов від нас ще як маленький був. Та вона робила все, аби я не почувався самотнім. Дуже допомагали мої дідусь і бабуся. 

Роки минали, я закінчив школу і вступив на юридичний факультет. Якось у житті я не мав багато друзів, адже багато навчався. Та й так склалося, що єдиною близькою людиною, з якою я міг говорити про все на світі, була саме моя мама. Утім я мав гарного друга дитинства – Михайла. Ми разом ходили в садок і в школу, жили в одному дворі. Та він вирішив стати медиком. 

Згодом моя мама почала допомагати Михайлові в навчанні. А після випускного він влаштувався на роботу і її лікарню. Я ж отримав ліцензію і почав працювати адвокатом. А тоді познайомився зі своєю Наталкою, ми побралися, в мене народився син. До слова, його хрещеним став саме Михайло.

З мамою я й далі багато спілкувався. І ось нещодавно дещо в її поведінці мене здивувало. Невідомо чому, мама змінила зачіску, почала інакше вдягатися. 

 – Мамо, в тебе хтось є? 

 – Так, а що?

 – Нічого. Коли познайомиш?

 – Ну, ще не час.

 – А у вас все серйозно?

 – Насправді так.

Мені було дуже цікаво, хто ж цей кавалер. Якось моя теща привезла на з села чимало овочів і я вирішив відвезти трохи мамі. Як завжди відімкнув двері власним ключем. І раптом почув сміх. Мама була не сама, я вже хотів піти геть, коли здивувався, адже побачив в коридорі куртку Михайла. Увійшов, а моя ненька з моїм найкращим другом у ліжку. Я наче осліп на мить.

 – Мамо, ти що? Це ж мій друг? Як нам далі спілкуватися?

 – Синку, я знала, що ти так відреагуєш, того й не наважувалась зізнатися. 

 – Звісно, так бути не може! Припиніть це негайно.

 – Ми намагалися вже не раз.

 – І скільки років ви вже разом?

 – Вісім. Симпатія була й до того, але ми думали, що це мине.

 – Між вами різниця 23 роки. Це страшний сон якийсь.

Я втік, повернувся додому, але дружині нічого не сказав. Такий сором. А тоді від мами прийшло повідомлення.

 – Як ти бажаєш мені щастя – прийми це!

Після тих подій я втратив сон. Як змиритися з цим усім не знаю. Порадьте мені добрі люди? Що робити? І чи нормально це? Як мені дружити з Михайлом?