— Що за борг свекруха з мене вимагає? Я в неї нічого не брала, — Євгенія з глухим стукотом опустила на стільницю вирваний із зошита листок. — Пашо, поясни мені, звідки взялася цифра у двісті сорок тисяч? Ми що, іпотеку в неї брали?

Павло сидів навпроти. Він виглядав як школяр, упійманий із сигаретою: плечі опущені, пальці нервово водять по краю серветки.

— Жень, не починай одразу з оборони. Мама вважає, що настали важкі часи. Ціни в магазинах сама бачиш які. Вона затіяла заміну проводки, бригада виставила їй кошторис, від якого у будь-якого тиску підскочить. Грошей в обріз. Ось вона й вирішила… підбити сімейний баланс.

– Баланс? — Євгенія взяла листок двома пальцями, наче він був заразним. — Давай шануємо цей бізнес-план. Пункт перший: «Візок імпортний, подарунковий — 45 000. З урахуванням інфляції та морального зносу — 60 000». Паша, вона подарувала її на народження Вані! З кульками та тостом за здоров’я онука!

— Вона каже, це була інвестиція у наш комфорт. А тепер інвестиція потрібна їй. Кругообіг допомоги в природі.

— Читаємо далі, — Євгенія тицьнула нігтем у середину списку. – «Послуги няні вихідного дня. Тариф – 500 рублів годину. Разом за два роки…» Ти серйозно? Вона виставила рахунок за те, що грала з рідним онуком у лото?

— Мама сказала, що витрачала свій особистий час, який міг би монетизувати. Наприклад, в’язати на замовлення. Вона має таку логіку, Жень. Своєрідна, ринкова.

У замку вхідних дверей сухо клацнув ключ. Тамара Ігорівна мала свій комплект, який вона зберігала «на всякого пожежника», хоча пожеж у їхній родині не траплялося — тільки такі емоційні загоряння.

Свекруха увійшла на кухню по-господарськи, несучи перед собою нову шкіряну сумку, як щит. Окинула поглядом стіл, побачила «документ» і задоволено кивнула, не гаючи часу на вітання.

— Бачу, ознайомились. Чай пити не будемо, одразу до діла. Термін – до кінця місяця.

Євгенія мовчки встала і набрала склянку води. Їй треба було остудити запал, щоб не зірватися на крик.

— Тамаро Ігорівно, ми ознайомилися, — голос невістки звучав рівно, як у диктора новин. — Тільки я не розумію природи угоди. Ви бажаєте монетизувати минуле?

— Це не минуле, люба, це активи, — жінка провела пальцем по підвіконню, перевіряючи пилюку. — Я вкладалася у ваш побут, щоби ви на ноги встали. Тепер я на пенсії, ремонт стоїть, труби течуть. Я ж не до чужих людей прийшла, а до своїх. Борг платежем червоний.

— Мам, але тут навіть шинки з дачі пораховані, — Павло нарешті звів очі. — За ринковою ціною «Абетки Смаку»?

— А ти гадав, вони самі на грядці стрибають? Це праця, спина, добрива! – відрізала мати. — Я все порахувала чесно, навіть знижку зробила споріднену. Якби ви няню збоку наймали, розорилися б. Тож не обессудьте.

Євгенія повільно видихнула. Замість сперечатися, вона дістала з ящика столу калькулятор і поклала його перед свекрухою.

– Добре. Ринок є так ринок. Я приймаю правила гри.

Тамара Ігорівна переможно посміхнулася, розправляючи складки на спідниці.

— От і розумниця. Знала, що ти розсудлива жінка, без зайвих істерик.

— Тільки я маю зустрічну пропозицію, — Євгенія перевернула листок із розрахунками чистою стороною вгору і взяла ручку. — Проведемо взаємозалік. Паша, диктуй. Минулого літа ми робили ремонт у Тамари Ігорівни на лоджії. Ти утеплював, я штукатурила.

— Було, — кивнув чоловік, в очах якого майнув інтерес.

— Робота оздоблювальника нині дорога. Виклик клінінгу після ремонту – щонайменше сім тисяч. Записуємо. Далі. Тамаро Ігорівно, півроку тому ви лежали з пневмонією. Я їздила до вас щодня через все місто.

Посмішка сповзла з лиця свекрухи, поступившись місцем настороженості.

– Ти це до чого? Я хворіла! Рідні люди мають допомагати!

— А бабусі повинні з онуками сидіти за коханням, а не за тарифом, якщо ми вже про родинні скріпи, — Євгенія писала швидко, цифри лягали на папір рівними рядами. — Але якщо ми в магазині… Послуги кур’єра з доставки гарячого харчування, послуги доглядальниці, вартість ліків. Бензин. Паша нас возив – це тариф “Комфорт плюс”, машина у нас чиста, водій ввічливий.

Євгенія говорила уривчасто, вбиваючи кожне слово.

– Поїздки на дачу. Щовихідних. Електричка грошей коштує, таксі від станції також. Амортизація нашого автомобіля. І вишенька на торті. Три роки тому ми дали сто двадцять тисяч на зубні імпланти. Ви тоді сказали: «Порахуємось». Ось час прийшов.

Невістка підвела жирну межу і розгорнула листок до свекрухи.

— За моїми скромними підрахунками, якщо вирахувати ваш список із нашого, ви залишаєтеся нам повинні тридцять вісім тисяч рублів. Термін повернення – тиждень. Нам потрібно Ваню до ортодонта записати, там також прайс негуманний.

Тамара Ігорівна дивилася на цифри і повітря на кухні стало важким, густим.

– Паша! — заверещала вона, переводячи погляд на сина. — Ти дозволиш їй так принижувати матір? Я ночей не спала, ростила тебе, а ви мені… рахунок фактуру?!

Павло глянув на матір, потім на дружину. Він перестав смикати серветку.

— Мам, Женя має рацію. Ти сама принесла калькулятор до нашої оселі. Не ображайся, що ми також навчилися на ньому рахувати. Сім’я – це не бухгалтерія. Але якщо ти хочеш товарно-грошових відносин, то результат не на твою користь.

— Та як ви… Та я… — Тамара Ігорівна схопилася так різко, що стілець жалібно рипнув. Вона схопила сумку і вилетіла до коридору. За секунду грюкнули вхідні двері, залишивши після себе запах дорогих парфумів і гіркий післясмак скандалу.

— Ти справді вимагатимеш з неї ці тридцять тисяч? — тихо спитав Павло.

— Та кому вони потрібні, — Євгенія зім’яла листок і кинула його у відро для сміття. — Сім’я не повинна перетворюватися на банк. Але ключі в неї забрати доведеться.

Павло підійшов до дружини та поклав долоні їй на плечі.

— Зате тепер точно знаємо, скільки коштують безкоштовні кабачки.