Ми з чоловіком побралися ще десять років тому. Та дітей в нас досі не було. Ніяк не вдавалося завагітніти. Я не любила з іншими про це говорити. І нікому не зізнавалась, що в нас реальні проблеми. Тим паче свекрусі. Мама мого Тараса без того не давала нам жити із цією темою. Під час кожної зустрічі я вислуховувала лекцію про те, як помиляюсь.

  – Тобі вже 33. Що ти чекаєш?

 – Та нічого, нам дуже добре разом, хочемо насолоджуватись життям. 

 – Яка дурниця! Стара ти вже. Якби могла – то б народила!

Згодом ми з коханим наважились на штучне запліднення. Все це я також тримала в секреті. Перший триместр був дуже важкий, майже весь час я не збереженні лежала. І ось лише на четвертому місяці вирішила свекрусі розповісти.

 – Можете радіти, у вас нарешті будуть онуки!

 – Звідки вони візьмуться?

 – Я вагітна. Якщо все буде добре – восени народжу трьох хлопчиків.

 – Як це трьох?

 – Так показало УЗД. У нас трійня буде!

Вона стояла, як вкопана. Лише очима кліпала.

 – Боже, який жах. Однакові діти будуть! Біда! Ти мене геть розчарувала! 

 – Забирайтеся геть і більше до нас не приходьте!

 – Ти що таке кажеш?

 – А те, що чули! Не хотіла я вам взагалі казати, та чоловік вмовив. А дарма!

Вона пішла ображена. А тоді ще коханому наскаржилась. Та скажіть, як я мала на таке реагувати?