— Чому ти так розлютилася? — нарешті промовив Лев. – Давай обговоримо все спокійно. Ти ж маєш рацію: ми багатьом завдячуємо моїй мамі. То чому б не віддячити її саме таким способом?

— Яким, вибачте? Подарувавши їй те, що належить мені та нашій дочці? Замість забезпечити майбутнє Ніни? Ти знущаєшся?

Ірина дивилася на чоловіка, не вірячи своїм вухам. Її мати померла лише дев’ять днів тому, а він уже заговорив про розпорядження спадщиною. Вона завжди вважала, що Лев щиро прив’язаний до її матері. Але тепер здавалося, що то була лише маска.

Між ними повисло тяжке мовчання. Ірина свердлила його поглядом, а Лев, схоже, шукав виправдання.

— Просто я хотів тебе відволікти, запропонувати щось приємне… — почав він. — Уяви: будиночок біля моря, який здаватимемо і отримуватимемо пасивний дохід.

– Ти серйозно? – її голос звучав розгублено. — Це здається тобі слушним моментом для подібних розмов?

— Пробач, люба, — винувато промовив Лев, обіймаючи її. — Я сам не свій після того, що сталося. Кажу дурниці.

Ірині було легше повірити в цю версію, ніж припустити думку про байдужість чоловіка. Поступово вона заспокоїлася і згодом навіть забула про ту розмову. Якщо спогади іноді й прокидалися, вона гнала їх геть: «Це просто здалося».

Час минав, і горе потроху відступило. Вона прийняла реальність, у якій більше не могла зателефонувати матері та попросити поради. Життя продовжило свою течію.

А через півроку, коли оформлення квартири та дачі завершилося, Лев знову торкнувся цієї теми.

— Ну і як будемо розпоряджатися новим майном? — спитав він обережно.

— Не знаю, любий, — відповіла Ірина, розгублена. Вона досі не особливо замислювалася про спадщину та можливості її використання. Квартирне питання у них не стояло: простора квартира, де жили вони з дочкою, повністю задовольняла їхні потреби.

— Можна здати квартиру, — знизала плечима Ірина. — А коли Ніна підросте, подаруємо їй. А дачу… простіше продати. Стан там залишає бажати кращого. Та й далеко від міста.

– Від здачі квартири дохід невеликий, – заперечив Лев. — А клопоту багато. Я подумав: можна продати і квартиру, і дачу, додати трохи грошей і купити будиночок біля моря. Його здавати вигідніше, та й самі зможемо відпочивати.

Ідея здалася Ірині привабливою.

— Звичайно, — сказала вона. — Ми теж зможемо там проводити час?

— Зрозуміло, кохання моє, — широко посміхнувся Лев.

Вони домовилися розпочати ремонт дачі. Будиночок був старим, але цілком придатним для відновлення. Город заріс травою, бо мати Ірини останні роки тут не бувала. Колись вона пропонувала молодим зайнятися ділянкою, але через відстань до міста вони відмовилися. Тепер же треба було навести лад.

Спочатку доводилося працювати у денний час, а ночувати повертатися до міста: у будинку було холодно. Але за кілька тижнів Лев відремонтував піч і очистив димар, а робітники встановили нові пластикові вікна замість старих дерев’яних. Тепер можна було залишатися на дачі та вночі.

Лев покликав на допомогу свою матір та сестру. У вихідні вся родина збиралася тут, щоб прискорити процес. Ірина була вдячна за допомогу: без них робота тривала надовго.

— Тут зовсім непогано, Ірочко, — говорила свекруха, Таїсія Матвіївна. — Разом упораємося, буде не гірше за наш ремонт.

Таїсія Матвіївна жила в однокімнатній квартирі разом із молодшою ​​дочкою Ксенією. Раніше Лев теж проживав там, але переїхав до орендованої квартири до знайомства з Іриною.

Коли будинок став теплим, вони вирішили проводити на дачі більше часу. Перші вихідні, проведені тут уночі, видалися теплими. Лев смажив м’ясо на мангалі, і ввечері всі зібралися на веранді за святковою вечерею, обговорюючи плани.

Ірина швидко втомилася і почала клювати носом. Лев лагідно підняв її з місця.

— Моя маленька соня, — прошепотів він. — Настав час спати.

Він уклав її на велике двоспальне ліжко, а сам зайняв крайню сторону. Для свекрухи та золовки були підготовлені диван та розкладне крісло.

За кілька годин Ірина раптово прокинулася. Їй треба було вийти надвір. Вона акуратно вибралася з-під ковдри, натягла теплі шкарпетки і вирушила на веранду за курткою.

Сонний мозок не відразу усвідомив, що звідти долинають голоси.

— Не можу дочекатись, коли поїдемо на море! — замріяно промовила Таїсія Матвіївна. — Як тільки продамо цей мотлох, купимо чудовий будиночок. Лев уже знайшов варіанти, показував фотографії. Житимемо в теплі цілий рік!

— А якщо Ірка не згодиться? — обережно спитала Ксенія. — Це ж її спадок.

— Та куди вона подінеться? — фиркнула свекруха. – Я що, даремно витратила стільки сил на ремонт її дачі?

— Вона хотіла здавати дачу, — невпевнено зауважила Ксенія.

Ірина не витримала.

— Що, вибачте? Ви хочете відібрати в мене мій майбутній будинок? — голос її пролунав різко, розриваючи тишу ночі.

Розмова Таїсії Матвіївни та Ксенії застав Ірину зненацька. Вони вже розподіляли її спадок, плануючи жити в будинку біля моря, який навіть ще не купили. При цьому Лев так і не спромігся показати їй жодного варіанту.

– Ірочко! — вигукнула свекруха, помітно нервуючи. — Ти все перевертаєш із ніг на голову. Ви самі не зможете жити одночасно тут і там!

— Саме тому ми й збиралися складати його весь сезон, — підхопила Ксенія.

— Просто віддам вам ключі від своєї квартири, хай її здають ви, — запропонувала Таїсія Матвіївна, наче це було ідеальне рішення.

– Дохід буде зовсім інший, – продовжила Ірина, відчуваючи, як усередині закипає гнів. — Мамина двійця принесе набагато більше грошей, ніж ваша одна. І вам це чудово відомо.

Таїсія Матвіївна замовкла, мабуть, усвідомивши, що її аргументи слабкі.

Заспаний Лев з’явився у дверях, і Ірина відразу звернулася до нього:

— Лев, ти уявляєш, твоя мама хоче сама заселитися до нашого майбутнього будинку?

Лев насторожився, але його збентеження лише посилило підозри Ірини.

– Я не міг уявити, що вона піде на таке! — вигукнув він, хоч у його голосі явно не вистачало певності.

– Ага, звичайно, – простягла Ірина, уважно вивчаючи чоловіка. — То ви разом це придумали?

— Ну чому ж одразу «придумали»? – Спробувала втрутитися Таїсія Матвіївна. — Це просто допомога старшим. Хіба це погано?

— Погано те, що ця допомога має бути за мій рахунок, — відповіла Ірина, підвищуючи голос. — А ще цікавіше, як ви збиралися мене змусити погодитись?

Її думки гарячково працювали.

— Дай я вгадаю: спочатку дозволили б вашій родині «відпочити», потім заявили б, що сезон закінчився, а вони залишаться наглядати за будинком взимку… А далі? Чи придумали б ще щось?

Ірина перевела погляд на чоловіка.

– І знаєш що? Ти не тільки мене обманюєш, а й свою власну дочку. Адже ми збирали для Ніни — на навчання, на житло. А тепер ти пропонуєш задовольнятись доходом від одної?

Лев мовчав, опустивши очі.

— Я тебе не впізнаю. Що сталося з тобою? Чи ти завжди був такий, а я просто цього не помічала?

Вона зробила паузу, намагаючись осмислити те, що відбувається.

– Добре. Зараз усі лягають спати. Вранці ми повернемося до міста. Після цього я заберу Ніну та переїду до своєї квартири. А потім ми розлучимося.

Розлучення виявилося довгим і болючим. Вони сперечалися про все: місце проживання дочки, поділ майна, причини розлучення. Суд врахував думку Ніни, яка обрала матір. У Ірини була своя квартира та стабільна робота, тож питання опікунства вирішилося швидко. Але решта питань зажадала часу.

Коли все завершилося, в Ірини залишилися гроші на рахунку, половина їхньої спільної квартири, яку Лев зобов’язався викупити, і мрія про будиночок біля моря. Хоча ідея купити його зараз здавалася абсурдною — ці кошти були єдиним житлом для неї і дочки. Тому вона завершила ремонт на дачі, використовуючи частину від розлучення, і здала її на літній сезон. Отримані гроші акуратно відкладала, чекаючи на виплати від Лева за його частку.

Через два роки Лев нарешті виконав свої зобов’язання. Він перевіз Таїсію Матвіївну та Ксенію у трикімнатну квартиру, а однокімнатну оформив на ім’я Ірини. Його слова про те, що одна колись дістанеться Ніні, трохи заспокоїли її. Тепер можна було рухатись далі.

Мати з дочкою переїхали до цієї квартири, а спадщину від матері Ірини — дачу та двійку — продали. На виручені кошти вони придбали простору ділянку із затишним будиночком біля моря. Гроші, що залишилися, дозволили побудувати кілька маленьких гостьових будиночків для оренди.

Перед початком наступного сезону Ірина ризикнула: подала оголошення на кількох майданчиках та звільнилася з роботи. Вона вирішила повністю поринути у новий бізнес. На її подив, перші клієнти з’явилися вже за тиждень.

Нове життя виявилося непростим. Спочатку потрібно весь час вчитися, адаптуватися, знаходити рішення для різних ситуацій. Але потихеньку все налагодилося.

В середині літа в один із будиночків заселився Андрій із дочкою Аллою. Дівчатка швидко порозумілися і цілими днями бігали околицями. Ірина ж зауважила, що Андрій виявляє до неї особливий інтерес.

— Вам хтось казав, що ви напрочуд гарні? — якось спитав він.

– Не варто, – відмахнулася вона. — Мені останнього курортного роману вистачило на все життя.

— А як я не поїду? – усміхнувся він.

– У якому сенсі? — здивовано підняла брови.

— Куплю будинок поблизу і домагатимуся вашої уваги.

Ірина розсміялася, вважаючи це жартом. Але Андрій справді продовжив оренду і незабаром оголосив, що знайшов будинок і оформив іпотеку.

— Чому б не відзначити? – Запропонував він, простягаючи келих.

Що я втрачаю? – подумала вона. Цей крок став поворотним моментом її життя.

Андрій виявився надійною людиною. Він працював віддалено, тож переїзд не став проблемою. Через рік вони одружилися, а Алла та Ніна стали найкращими подругами. Ірина зрозуміла, що іноді доля підносить подарунки у найнесподіваніших формах.