Зоя все життя пропрацювала вчителькою, і тепер мусила продавати овочі на ринку через маленьку пенсію. Зять привів до себе в квартиру нову дружину, а дочка повернулася до матері з дитиною. Зоя чим могла допомагала їй.

– Мам, мені незручно перед тобою. Ти добу безперервно проводиш на городі, та на ринку, – говорила Еля. – Краще б відпочила.
– Нічого, дочко. Поки що сили є, тобі з онуком допоможу. Ви ж теж осторонь не залишаєтеся, половину городу за пару днів як випололи! Я б сама так не впоралася, – відповіла жінка. – А Лесі в школу нові черевики треба купити. Чи не піде вона в старість до школи?

Так вони і жили, допомагаючи один одному. Вірили, що настане і на їхній вулиці свято колись. Звичайно, якби Еля могла «по головах ходити», не мучилася б одна.

Якось уранці Зоя Федорівна вирушила торгувати. Місце в неї було козирне, покупців валом. Це помітили інші продавці, серед яких була знайома колишня вчителька, Людмила. От і зайняла вона місце Зої.
– Чого так спиш довго? Вибач, вже зайняла твоє містечко. Збиратимуся годину і розкладатимусь годину, тож доведеться тобі сьогодні шукати інший варіант, – заявила Люда.

Зоя не стала з нею лаятись. Не в її характері. Розташувалася недалеко жінка, розставила товар. Виявилося, сусідка поряд торгувала.

– Як твій зять? Чи не повернувся? – Поцікавилася Таня.
– Не повернувся, – зітхнула Зоя. – У нього тепер своє життя.
– Молодим зараз не потрібна сім’я, діти. Їм собі пожити хочеться. Мій досі не одружився, все по горах бігає, – розповіла сусідка.

За бесідою час пройшов непомітно. Після обіду на ринку з’явився молодий чоловік, одягнений у дивний одяг.

– Ніяк сидів? – оторопіла Люда, і всі торговці злякано подивилися на приїжджого.

Чоловік рушив до лави Зої. Підійшовши до її товару, він відстовбурчив кишені і запитав:

– Тітка, грошей немає зовсім. Чи можна у борг у Вас попросити парочку яблук?
– Так візьми, чого вже там. А чому такий молодик грошей не має? – Знизавши плечима, сказала та у відповідь.
– Доводиться мені, тітко, діставатися додому з місць не настільки віддалених. Не бійтеся, я – не вбивця якийсь. Повівся, як хлопець на жінку, от і опинився у в’язниці.

– А що рідні тобі допомогти не можуть? Чому один добираєшся додому?
– Є. Тільки незручно мені дзвонити до них. Сюрприз хочу приїхати.
– А чи далеко їхати? – поцікавилася жінка.
– Ульяновськ.
– Далека дорога!

Потім колишній зек відійшов ненадовго. На ринковій площі вокзал знаходився. Зоя бачила, як чоловік про щось розмовляв із водієм, а потім повернувся до неї.

– Тітка. Ну займи мені трохи. Інакше не бачити мені свого дому. Не лякайся, я тобі віддам борг, як зароблю, – попросив він, дивлячись благаюче на жінку.

– А багато треба?
– Тисячу!

І Зоя під здивовані погляди інших продавців простягла йому щедру купюру.
— Не йти ж тобі пішки, бери, — сказала вона.
– Дякую величезне! Я обов’язково віддам! – подякував їй юнак. – Мене Пашею звати, а як Ваше ім’я?
– Зоя Федорівна я.
– Дякую, Зоя Федорівно! – Ще раз подякував він і рушив у бік автобуса.
– Яка ти, Зоя, дурепа! Нічого він тобі не поверне! – обурилася сусідка.
– Треба один одному допомагати, ми ж не звірина яка, – виправдовувалася жінка.
– А він не людина. Зек – він і в Африці!

Зоя, махнувши на Таню рукою, збиралася додому.

До вихідних Еля злягла з температурою. Мати, назбиравши всяких трав на городі, лікувала дочку, як могла.

Внучка прибігла ввечері з книжкою і, смикаючи Зою за рукав, прощебетала:

— Бабуль , почитай мені казку?

Надворі пішов дощ. Під тріск дров, що топилися в печі, Еля накривала стіл. Сім’я збиралася вечеряти. Несподівано хтось постукав у двері.

Жінки переглянулись. Вони нікого не чекали!
– Можна? – Відчинивши двері, зайшов незнайомий чоловік. Подивившись на нього уважно, Зоя згадала:
– Паша?
– Так, я, Зоя Федорівно. Вибачте, що одразу не повернув борг. Багато звалилося всього на мене останнім часом.
– Якби не твої очі, нізащо не впізнала б тебе! – засміялася жінка похилого віку. – Ти так пристойно виглядаєш! Костюм одягнув, поголився, просто любо подивитися.
– А Ви приєднуйтесь до нашої вечері, – запропонувала гостю Еля, трохи збентежившись.

За столом Паша розповів свою історію про те, як він потрапив за ґрати. Несправедливо присудили цілих три роки!

– Зараз знову повернувся на посаду завідувача, тож, якщо буде потрібно, приходьте до мене в клініку, – закінчив він розповідь, подивившись з цікавістю на Елю.

А через тиждень біля будинку Зої зупинився вже знайомий автомобіль, з якого вийшов Павло з великим букетом квітів
. Значить, прийшло й на нашу вулицю свято!