Рубрика:

Уляна, моя молодша сестра, 8 років тому показала, як це – бути “зручною”.

На той момент вона вже мала донечку і, коли постало питання хресної, навіть думати не хотіла про мене. Адже була вагома причина – я розлучена. А це, на думку Уляни, могло “зіпсувати” долю дитини.

Сказати, що було образливо? Та не те слово. Уявіть: стоїш перед людиною, з якою росла, і чуєш: “Ти, Даринко, звісно, моя сестра, але ж хресна має бути гідною. А ти розлучена – це ж ніби прокляття! Воно потім моїй Зорянці передасться, а я такої долі не бажаю дитині”.

Не знаю, звідки такі забобони в Уляни, але навіть батьки підтримали такий вибір. Мама ще й наполягала, щоб вона взяла за куму якусь подругу. А я подумала: ну й нехай, баба з воза, конячці  легше.

Пройшло ще 2 роки, Уляна після того народила ще й сина Андрійка. І нічого не змінилось. Взяла ще одну подругу, з якою вона навчалася в університеті.

На цей раз аргументувала простіше: “Не ображайся, Даринко, не обов’язково ж сестру брати. А ти ще собі знайдеш, кому бути хресною”

Минали роки. Я, навіть не будучи хресною, все одно приходила до племінників, дарувала іграшки, солодощі, купувала різні книжечки. Інколи навіть забирала Зорянку після уроків кудись на прогулянку чи в кіно. Звісно, Андрійко теж за компанію з нами ходив. Я дуже любила цих діток, а вони мене ще більше. 

А хресні, яких Уляна так ретельно обирала, до речі, виявились не такими вже й “гідними”. Кума Зорянки, Світлана, як почалась війна – то втекла за кордон і навіть раз на рік не дзвонить.

А хрещена Андрійка якось дуже посварилася з Уляною. І тепер навіть як бачить їх на вулиці, то не вітається. Ось такі гарні “куми”.

А тепер, через стільки часу, життя зробило новий поворот. Я вдруге одружилась і чекаю на дитину. Ми з Дмитром плануємо просто розписатися, без помпезних свят, і зараз живемо в своєму будинку, облаштовуючи кімнату для малюка.

І ось тут почалася справжня драма. Мама і тато, які свого часу були проти мене як хресної, тепер зовсім іншої думки:

– Дарино, сестру треба за куму брати. Це ж рідна кров, як то не пасує?

– Мамо, а коли Уляна мене не брала, тоді все пасувало?

– То давно було, дитино. Уля помилилася, але ж ти старша, розумніша. Треба миритися, бо люди що скажуть?

– Люди? – я аж засміялась. – Люди тоді нічого не казали. І тепер хай помовчать.

Мама ще намагалася щось додати , але я перебила .

– Мені вже вистачило родинних “порад”. Уляна не взяла мене хресною через якусь дурницю. Чого тепер я маю про її образи забувати?

Мама скривилася, але, видно, не здалася, бо за кілька днів приїхала разом із татом і Уляною.

– Даринко, годі впиратися, – почала мама за столом. – Ми всі хочемо, щоб у вас з Ульою все було по-людськи. Родина – це головне.

Уляна всміхнулася, ніби не розуміючи, до чого я веду:

– Я теж не розумію, чому ти так на це реагуєш. Ну, був час, може, я і не так зробила, але ж ти старша. Зроби правильно.

Я вже не витримала:

– Правильно? А що правильно, Уляно? Коли мене виставили “негідною”? Коли вирішили, що я поганий кандидат через те, що розлучилася? А тепер, коли ваші хресні втекли, сама хочеш в куми набитися? 

Тато вдарив кулаком по столу.

– Даринко, не псуй свято! Ти ж завжди така мудра, сильна.

– Сильна, бо мусила бути, тату, – відповіла я спокійно. – Але цей раз вибір за мною. Уляна мала свій шанс. А тепер хочу вибрати тих, хто підтримує мене завжди, а не лише тоді, коли зручно.

Мама розчаровано похитала голову, але більше нічого не сказала. А Уляна образилася і поїхала без прощань.

Знаєте, я не жалкую. Нехай думають, що хочуть. Моє дитя заслуговує на хресних, які завжди будуть поруч, а не тільки тоді, коли їм це зручно.