Розбиті Серця та Спогади: Доля Зустріч

— Але ж це твої діти! Вони ще зовсім діти! Як ти можеш? – Все, залиш мене! Ти стала негарною! — Я ще не оговталася після народження нашого молодшого сина. — Це минеться! – Я сказав, я йду! – Закричав він і різко відштовхнув її. Вона впала, боляче вдарившись головою об стіну. Вона схлипнула, але не заплакала. Їхній дворічний син прокинувся і спостерігав за тим, що відбувається.

– Добре, йди, але запам’ятай! Ми ніколи не звертатимемося до тебе! – Ми впораємося! – спокійно відповіла вона. Потім вона пішла в кімнату, взяла на руки п’ятимісячне немовля, і вони втрьох стояли, дивлячись услід чоловікові і батькові, що йде.

– Алло? Так, я йду! — нервово кричав він у слухавку, молодий чоловік тридцяти років. Минуло п’ять років.

«Боже, як вона мене дістала, — думав він, — піду посиджу в парку, додому зовсім не хочеться…» Він сів на лаву і побачив хлопчаків, що грають. «Цікаво, як зараз виглядають мої діти… Вже великі, напевно… Як вона?.. Вона жодного разу не дзвонила… Я був дурнем…» Раптом він побачив знайомий силует.

– О боже, це вона! Як підійти? — занервував він, помітивши, як хлопці біжать до неї. Він зібрався з духом і сказав: – Привіт! — Здрастуйте… — відповіла вона з подивом.

— Я так радий вас бачити!.. Це ж мої діти?

Раптом хлопчаки з криком тато кинулися до них. Чоловік розхвилювався, не вірячи своєму щастю, але діти пробігли повз і впали в обійми іншого чоловіка, що йшов до них. Вона підійшла, чоловік поцілував її та привітався з новою людиною. – Люба, а хто це? — Це просто перехожий, питав, де найближча крамниця! Нещодавно приїхав! Ходімо додому, я пиріжків спекла! — Дядьку, а магазин за рогом! — крикнув хлопчик років сім. — Дякую… — відповів він і мовчки, зі сльозами на очах, дивився, як вони йдуть… Вони здавались такими рідними і водночас чужими…