“Ти моя остання надія, благаю, допоможи” – плакала у слухавку свекруха. Але ж вона колись сама зруйнувала моє життя!

Мій шлюб розпався через свекруху. Не з якихось там побутових проблем, бо це я могла б ще витримати. Анні Василівні я одразу не сподобалась, з першого дня, коли Артем привів знайомитись. Вона тільки здавалась такою доброю і лагідною, а потім чула на кухні, як відраджує сина:

– Ти добре подумай, перш ніж одружуватися, бо Таня бідна.

– Мамо, яке це має значення?

– І ти дозволиш їй жити у квартирі, яку ми для тебе купили? Сину, я ж бажаю тобі кращого!

Але Артем був впертий. Він любив мене і це тішило. Після скромного весілля ми переїхали в його квартиру. Невдовзі у нас народився син Миколка. Ні дня не минало без візиту свекрухи. То на кухню загляне, то в кімнату – дитину збудить.

Поки я була в декреті, Артем працював на заводі. Заробляв непогано, але свекруха постійно то гроші в нього випросить, то до роботи якоїсь заставить.

– Мені на кухні треба кран поремонтувати, – жалілась свекруха. – А нащо сантехнік, як є рідний син!

З тих ремонтів чоловік повертався пізно і був вічно чимось невдоволений. А згодом я зрозуміла, що Артем мені зраджує. Життя поруч з ним ставало все нестерпнішим. Чоловік прискіпувався, що я нічого не роблю і після пологів взагалі стала неприваблива. А потім правда вилізла назовні – Артем заговорив про розлучення.

Я з дитиною переїхала до батьків у їх вузьку двокімнатну квартиру. Не хотілось бути тягарем. Та що поробиш? Іноді я лишала Миколку на маму, а сама шукала роботу. Влаштувалась у кафе у вечірню зміну. Було дуже важко, але я терпіла.

Чула про чоловіка, що добре влаштувався. Батьки його нової дружини живуть закордоном, постійно висилають кошти. Дитиною він майже не цікавився, але аліменти сплачував. Від другого шлюбу у нього народився син Олег. А потім померла моя бабуся і залишила однокімнатну квартиру в Івано-Франківську. Я туди й переїхала. Миколка пішов до школи, батьки помогли зібрати дитину. Невдовзі знайшла кращу роботу, влаштувалась в офіс, стала брати додаткові години. Сина залишала з мамою, вони разом робили уроки, гуляли. 

Минали роки, а одного дня у стрічці новин натрапила на жахливу інформацію – аварію. Усе б нічого, але машина була дуже схожа на Артемову. А потім я зрозуміла, що не помиляюсь – Артем загинув. Його друга дружина з дитиною виїхали закордон. Мама Артема, Анна Василівна серйозно захворіла – через страшний стрес у неї почались проблеми з психікою, нічого не пам’ятала. А одного дня мені подзвонили, голос здався знайомим:

– Ти моя остання надія, благаю, допоможи! – просила свекруха.

Я плакала і не знала, що робити. Вона зруйнувала мою сім’ю і після цього я так і не знайшла собі пару. Та чи можна звинувачувати цю безпомічну і самотню жінку? Думаю, треба забрати її до себе. А що б ви мені порадили?