– Доню, позич 500 гривень до пенсії! – Мамо, не можу, ти мусиш навчитись витрачати правильно гроші

https://www.facebook.com/plugins/share_button.php?href=https%3A%2F%2Fposhepky.com%2Fdonyu-pozych-500-gryven-do-pensiyi-mamo-ne-mozhu-ty-musysh-navchytys-vytrachaty-pravylno-groshi%2F%3F?utm_medium=fb_rek&layout=button&size=large&appId=1984205051792751&width=168&height=36

Ми з чоловіком ніколи багатіями не були. Та все життя важко працювали. Я – на пошті, Ілля  – на заводі. Ми старалися заради наших дітей. Хотіли, аби вони мали все необхідне. 

Син виріс дуже хорошою людиною. Закінчив університет з червоним дипломом, одружився. Зараз у нього троє дітей, того й на війну не беруть. Та йому дуже важко фінансово. Працює в офісі, платять не багато. Дружина в магазині продає, та діти часто хворіють і їй доводиться увесь час відпрошуватись. Тож заробляє теж не  багато. А житла вони не мають, орендують. Ви уявляєте, як їм важко. 

Ми з чоловіком завжди Микиті допомагали. Хоча й самі жили не розкішно. От в доньки життя склалося зовсім інакше. Вона вдало вийшла заміж, чоловік її бізнесмен. Коли почалась війна – вони до Німеччини виїхали. А свої три квартири здають в оренду. Неодноразово я просила, щоб Діана дозволила Микиті з сім’єю в одній квартирі жити. Та вона сказала, що не може, хіба би він гроші за оренду платив. 

Рік тому мій чоловік помер. Раптово в нього стався інсульт. Лікарі не змогли його врятувати. Відтоді мені дуже важко. Моєї пенсії зовсім на життя не вистачає. А допомагати Микиті я взагалі не можу вже. Та донька моя цього не розуміє. Кілька місяців тому я буквально не мала, що їсти. Подзвонила Діані:

 – Доню, позич мені до пенсії 500 гривень!

 – Мамо, я не можу! Ти мусиш навчитися розпоряджатися фінансами! 

 – Якими фінансами? Я ледве комунальні сплачую! Ще й тарифи обіцяють підвищити!

 – Треба грамотно витрачати, розподіляти витрати за пріоритетами!

Вона почала мені розповідати якусь нісенітницю про фінансову грамотність, а грошей так і не позичила. Після тієї розмови я плакала. І заприсяглась, що більше ні копійки в неї не попрошу. За життя й дня не працювала, а матері й не думає допомагати. Як мені прикро, що таку дитину виростила.

Якийсь час ми не спілкувались взагалі. Та днями Діана приїхала додому, мала якісь питання з документами вирішити. І все ж провідала мене. Та почала не з обіймів, а з претензій:

 – Чого ти досі татові пам’ятник не поставила?

 – Доню, там кований хрест є. Ти бачила, скільки пам’ятник коштує? Треба тисячу доларів щонайменше!

 – Хіба тато не заслужив? Він же мав заощадження.

 – Я віддала ті гроші Микиті, ти ж знаєш, як він бідує!

 – Ти не мала права так робити. Принаймні, мусила порадитись. Хіба ж не соромно, що могила в такому стані? 

 – Я ледве виживаю! Я не маю цих грошей!

 – І ще одне, не думай вашу квартиру залишити Микиті! Це не чесно! Я судитимусь!

 – Але ж ти заможна? Нащо тобі ця хрущівка?

 – Бо це справедливо! Я теж ваша дитина, а ти допомагаєш лише Микиті!

Ми знову посварилися. Не знаю, як донька може такою бути. Невже вона не розуміє, що треба допомагати іншим. Як мені бути? Як помиритися з Діаною?