Цієї неділі мала дуже добру гостю з “прекрасною” пропозицією. Сестра мене вкотре розлютила, що аж тиск піднявся. 

Я вже 10 років мешкаю з донечкою в Івано-Франківську. Зоряна тут має гарну роботу, я вже на пенсії, але ще підробляю продавчинею на районному ринку. Чоловік мій помер ще давно, коли Зорянка була маленька й ми давали собі раду як могли, бо мешкали в селі. Я працювала на заводі, а потім на городі після зміни. Донька вчилася старанно в місті, я часто передавала їй гостинці з села. 

Але з часом мені стало важко поратися біля хати. І здоров’я не те, що було раніше. Тому от вирішила продати хату, а на ті кошти купити квартиру в Івано-Франківську. Якраз вистачило на гарну двушку з нормальним ремонтом. В одній кімнату мешкаю я, в іншій – Зорянка. Нам добре, єдине, чого переживаю – донька досі заміж не вийшла. А їй вже скоро 32 роки. 

Натомість моя молодша сестра Надя мешкає з сім’єю в селі. Ще вона доглядає нашу стареньку матір – їй 87 років.  Вони з чоловіком тримають господарку, обробляють поля. Роман тракторист, заробляє нормально. А ще в хаті 3 дорослі доньки – Настя, Оксана та Катерина. 

Звісно, якщо з міста потрібно передати якісь ліки для мами. то ми з Зорянкою все робимо. Тим паче, місяць тому мама приїздила аналізи здавати та жила в нас 3 дні. 

Ще на Великдень, як ми приїздили до села, то Надя вирішила поговорити про спадок:

– Ну дивися, я маму постійно няньчу, ні на крок не відходжу. А ще от ремонт у хаті зробили. Тому думаю, що буде справедливо, якщо ти від хати відмовишся. І так живеш у місті, що тобі тут робити? 

Я задумалася. Звісно, Надя за мамою слідкує, але ми також допомагаємо. Тому вирішила, що краще, аби сестра просто віддала мені грошима бодай 1/3 від хати. 

І от недавно приїхала до нас в гості Надя, привезла багато гостинців з села, молоко, сметану, молодого півника на бульйон, яєць. Ще й так без попередження заперлася до квартири, навіть не подзвонила. 

Я зразу щось запідозрила, адже вона ніколи так просто не приїжджає та нічого не дає. Але потім думаю, може Бог дає, та й вона ділиться. Але ні… Не так все просто виявляться.

– Сестричко моя рідненька, маю радісну новину для вас. Бо наша Настя цього року одружується. І ми хочемо вас запросити, плануємо просто справити невеличке весілля, але хочу попросити, щоб ви взяли молодят до себе пожити. Поки вони стануть на ноги, поки знайдуть добру роботу, щоб купити собі квартиру, хай би пожили трохи з вами. Бо ти ж сама знаєш, що в тім селі нічого не заробиш.

– А як ми будемо тіснитися? Тут лиш 2 кімнатки. 

– Ну ви разом. То ж веселіше, тим паче, ми одна родина. Чи тобі для моєї Насті шкода? 

Я не знала, що сказати. Спочатку не розуміла, чи вона жартує, чи вона серйозно. А потім собі думаю, то як ми маємо жити всі разом у двокімнатній квартирі, а ще хто зна скільки років…

– А якщо моя донька захоче одружуватися, то де мають з чоловіком жити?

– Та щось до того часу придумаємо. Але твоя Зоряна вже така доросла, а досі чоловіка не має. Так може і не вийде заміж, хто зна. А ми за рік-другий постараємося житло купити. Ну то що? 

Я набралася сміливості та заперечила сестрі. А вона як вскочила, як почала кричати, мовляв, ми не хочемо їм допомогти:

– Пів світу замало, цілий забагато! Та ви чисто зарозумілися тут у своєму місті, зробилися як ті куркулі! Кожна має по кімнаті, грошей мають повно, а помогти не хочуть. А ми! А ми тяжко працюємо, маму стареньку доглядаємо, з села не вилазимо і ви нам в тому не хочете помогти. Ну сестро — дякую тобі! Я не чекала від тебе такої подяки. Щоб я ще колись щось вас попросила!? Ноги моєї тут не буде більше!

І вибігла вона з квартири з такою швидкістю, що я ледь встигла оком моргнути. Чомусь так кепсько на душі стало. Я ж сама на цю квартиру так тяжко заробила, і сама дитину на ноги ставила.

Та ми завжди приїжджали в село до мами, допомагали їм, а вона так вчинила. Не знаю я, що маю робити, чи просити вибачення, чи що!? Та ситуація мене просто вибила з ніг!